4

4.

Ту ніч ми провели разом, у квартирі, яку я знімав. І якщо всі попередні ночі перед цим я відчував тиск чужих стін, незручність чужого матрацу, біль в ногах через холод від самотності, то цього ранку я відчув зовсім по іншому своє житло і свій день: мені подобались білосніжні стіни, котрі не були виставкою чужих картин і заворожували своєю чистою безмежністю, мені подобалось вікно з якого долинали звуки машин і пробивалось сонце, мені вночі солодко спалось в теплих обіймах майже невідомої мені дівчини.

Я ліниво виліз з ліжка, натягнув на себе футболку і чекав поряд в кріслі часу, коли пробудиться Нада. Я дивився на її закриті очі без макіяжу, на її лице оголене і немов підкладене мені для того, щоб я міг насолоджуватись цим виглядом, насолоджуватись цим смаком і запахом. Я настільки розчулився зі своєї майже дитячої безпомічності, що на очах з’явились сльозини. Різко видихнувши повітря зі своїх грудей я вийшов на кухню і почав готувати каву.

- Ееей, вдома ще є хтось, - раптом почув я з кімнати голос Нади.

- Вдома є хтось і за хвилину буде ще і кава, для нас обох, - відповів я. – Можеш прийняти душ, якщо хочеш і тоді приєднуйся до мене.

- А може ти спочатку приєднаєшся до мене?

Я заглянув в кімнату, але там вже нікого не було, двері душової були зачинені і звідти я почув: «Хтось спізнився. Зачекай, я швидко».

На кухні вона з’явилась вже в одязі і я налякався, що вона мене прямо зараз залишить самого.

- Добрий ранок, мій солодкий, - з посмішкою протягнула Нада і міцно мене поцілувала в губи. – Про що думаєш, такий серйозний? Що ти відчуваєш зранку зазвичай?

- Доброго ранку, Надуся, трохи побоююсь втратити тебе. Зараз саме таке відчуття в мене. За ці два дні після нашого знайомства, я немов машина котра потрапила на незаплановане технічне обслуговування: відчуваю, як життя уповільнюється, в системі догорають залишки палива і тиск в голові вирівнюється.

- Ого, ти дуже серйозно відносишся до життя. Ми з тобою не на уроці математики.

- Ні, я вже давно не порівнюю життя з математикою і не вираховую прибутки від кожного свого кроку. Є певні речі котрі тиснуть на мене. Коли я сам, в пустій квартирі, поряд нікого і здається фраза про те, що наше життя згорає, набуває реалістичності – як в газовій камері ми спалюємо день за днем себе.

- Женя, не впадай у відчай. Де там твоє дзеркало, в котре ти боїшся дивитись? Мені потрібно на роботу, а я без цього предмету не можу виходити на вулицю.

Вона вийшла в кімнату і вже звідти крикнула:

- Ну в тебе і дзеркало? Це антикваріат цілий. Я перед ним відчуваю себе придворною дамою.

- Так, це дуже старе дзеркало. Батько колись приніс його додому і розповідав його історію. Я вже точно не пам’ятаю, але йому напевно вже біля двохсот років.

- Так, а чому ти не дивишся в нього? Тебе батько образив в дитинстві, чи що? – запитала Нада.

- Та ні, - відповів я, заходячи в кімнату з двома чашками кави. – Образив я його.

- Ну життя твоє від цього не припиняється. Ти повинен або навчитись жити зі своїми спогадами, з цим дзеркалом або викинути їх з голови. Обирай сам. В любому випадку замовчуючи свої емоції й переживання, ти й далі будеш самотнім, навіть спогади не будуть тебе відвідувати.

- Я не знаю, що з цим робити, - сказав я безпорадно.

- Значить так. Я сьогодні буду на роботі до шести. Зустрінь мене будь ласка і якщо хочеш розібратись з цим, я тебе познайомлю з потрібними людьми.

- Це якісь психологи?

- Ну я більше схильна називати їх психами, а не психологами.

На цьому вона перевернула крихітну чашку з кавою, поцілувала мою неголену щоку і без слів вийшла за двері. Залишився лише її запах, її порив і образи, котрі мені ввижались весь день, до того часу поки я не пішов за нею.