Залежні від кохання

Глава 8

Тайлер

Ох вже ця Джессіка, чорт би її побрав. Тепер я точно переконався, яка вона. А саме повна мені протилежність. Ну як? Скажіть мені, як людина може одночасно викликати прихильність до себе і  бісити страшенно? Чого ж ти в нас така правильна, а?

Не встиг я навіть оговтатись, як якийсь хлопець наїхав на Джесс.

– Агов, дивись куди йдеш! – рикнув я.

– Вибачте, будь ласка, я вас не помітив, – розгублено мовив засранець.

В той момент я просто хотів врізати йому з усієї сили, щоб на наступний раз він точно помітив мене на своєму шляху.

– Якого фіга? Як ти міг не помітити її? 

Я в той момент був настільки напруженим і злим, що не міг себе контролювати. Придурок виглядав налякано, варто було мені лише злісно глянути на нього. 

Я відступив, взяв її за талію та пішов у зал до картин. Хочу відволіктись від усього і просто милуватись своєю любою супутницею.

Тут подзвонив батько. Як завжди невчасно. Він сказав, аби я зараз вийшов до нього і що це щось термінове. Ох, як же це бісить!

– Ти йди розглядай картини, освоюйся. Мені потрібно відійти  вирішити деякі справи, – сказав я вдивляючись в її темно карі очі. 

– Звісно, я зачекаю, – вона вимовила це з якимось збентеженням, але я вже відійшов.

Джессіка

Він пішов. Ось так от пішов, залишивши мене одну в незнайомому середовищі, серед незнайомих людей. Так, що про нього сьогодні я дізналась так це те, що він зовсім не джентльмен, і ніколи ним напевно й не був.

Не те, щоб я соромилась чи ще щось, ці картини на стінах були прекрасними, але дуже шкода, що неможливо цим поділитись... цими враженнями від побаченого із кимось.

Я все розглядала і вдивлялась  у картини та навіть не помітила, як наштовхнулась на хлопця. Гарна статура, брюнет із зеленими дуже гарними очима. 

Ой, згадала, це ж той самий хлопець із яким ми зіштовхнулись недавно. Добре, що Тайлер відійшов, а то мені бійки не треба тут. 

Хлопець заговорив:

– Привіт. Слухайте, е-е вибачте за те, що... – він був дуже збентеженим, тому я його перебила:

– Нічого, все добре. Таке могло трапитись із кожним, тому... не бери в голову.

– Дякую, – він видихнув із полегшенням. – Але твій хлопець явно вважає інакше. – почувши, що я перейшла на «ти», він зробив те саме.

– О, Тайлер... він не мій хлопець. – незнайомець звів брови догори. – Тобто... – я згадала його слова про його батька і те, що я повинна вдавати дівчину Тайлера, але цей молодик... він уже забагато чув. Що ж сказати, що ж вигадати. Хай буде, кажу як є. – Я повинна вдавати його дівчину при його батьках, а так то я вільна. – та-ак, Джесс, ти ж вирішила вимкнути «режим натяків», то що це в біса твориться?

Хлопець усміхнувся. Від нього аж віє радістю.

– До речі, я Джессіка, – я подала йому руку і він потис її.

– А я Гілберт. Дуже приємно познайомитись.

Протягом десь приблизно години ми розглядали картини вже разом і активно коментували їх. Признаю чесно, з ним було дуже весело і легко. Я давно не зустрічала таких людей. В нас були майже однакові смаки в картинах, їжі, одязі і навіть подекуди у поглядах на життя.

Про нього за сьогодні я дізналась те, що він Гілберт, йому двадцять два, навчається у Музичній Консерваторії. Грає на скрипці та додатково на роялі, але попри те, що він музикант, дуже любить художнє мистецтво і навіть непогано малює. Він показав мені фото своїх робіт і я була в захваті! Ну звісно, там є копиця помилок, неправильні штрихи та декілька грубих помилок, але! Але якщо враховувати те, що він ніде не вчився і не займався цим ніколи, то як на новачка це дуже і дуже гарно.

– Джессіка, скажу чесно, я таких людей як ти ще не зустрічав! – сказав Гілберт, який ледве зміг слово мовити від сміху після моєї історії про те, як я зустрічалась із хлопцем рівно один день... в нас були дуже "серйозні відносини" і тут настав цей переломний момент, коли я хочу поцілувати його, він нахиляється і я теж, але як виявилось він просто тягнувся за курткою в холі, а я стояла, як та дурепа із заплющеними очима та губами качечкою.

Коли я показала ще раз, як я стояла, то Гілберт аж сльозу пустив від сміху.

З ним весело. Йому я змогла відкритись без вагань і, чесно, я дуже ціную таких людей, які, до слова, трапляються мені дуже рідко.

Чесно кажучи, я на деякий час навіть забула про Тайлера, і як би я не хотіла це визнавати, я все-таки його згадала.

Тайлер

Нарешті батько відчепився від мене із цим своїм вічним незадоволенням всім. Чесно, вже дістало. Сьогодні це було... не повірите, але йому не сподобалась Джессіка, точніше її присутність. Він почав вичитувати мені лекції, що я з цими дівчатами ганьблю нашу сім'ю. Та це ще хто ганьбить!

– Тайлер, зрозумій, коли ти просто десь гуляєш з дівчатами у клубах це одне. Але щоб я більше не бачив, що ти приводиш своїх повій на світські заходи, де є важливі люди, – що? Що він щойно сказав? Він назвав Джессіку повією? От лайно собаче!

– Досить! – крикнув я. – Джессіка це не просто захоплення, це щось більше. І більше ніколи, чуєш, ніколи не називай її подібними словами, – на ці слова він лише нахабно посміхався. Ааааа, як же бісить!

Я вийшов з кабінету, гримнувши дверима. От козел!

Повертався я назад до Джессіки весь на нервах. Вміє ж, старий хрін, настрій зіпсувати.

Стало трохи незручно, адже я залишив дівчину одну на цілу годину і хтозна, можливо їй там самотньо. Якби ж я знав, що батько почне мене «довбати» лекціями про повій, то начхав би на нього і не залишив би Джесс ні на секунду.

Та овва, що я бачу! 

Вона з якимось хлопцем розглядає картини та сміється! Сміється так, як ніколи не усміхалась зі мною. Я вже стиснув кулаки.

Але о найбільше мене здивувало, то це те, що це той самий хлопець з яким ми недавно зіштовхнулись. Щось нічого його життя не вчить. Я б на його місці тримався від Джессіки якнайдалі. Гррр…



Меланія Литвин

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись