Завтра буде вчора

7

 — Про що ти мріяла у дитинстві? — спитав мене мій чоловік.

Ми сиділи на напівзруйнованому кам’яному мурі, що огороджував старий парк, та дивилися вниз, на ріку, яка в цьому місці розлилася широким плесом і  відбивала в собі червону заграву сонця, що сідало за обрій, а ще — темно-фіолетові хмари, котрі ще були далеко, та вночі, безсумнівно, мали б принести грозу. 

Так дивно, що десять років минуло — а тут майже нічого не змінилося. Юра так само, як і колись, зірвав для мене кілька стебел білої виткої троянди, і я знову, як у юності, умудрилася подряпати ними руки до крові.

 — Я хотіла бути актрисою, — зізналася, витираючи носовичком червоні краплі.

 — Справді? — він здивувався. — Ніколи не міг би тебе уявити на сцені…

 — Я настільки безталанна?

 — Та ні, просто ти завжди закрита, дуже рідко на твоєму обличчі можна побачити істинні емоції. А актори, вони ж одним поглядом чи усмішкою мають розповісти цілу історію…

 — Всьому можна навчитися, — філософськи мовила я. — Хоча ти правий, мені було б занадто складно грати чужі ролі в житті. Але у своїй уяві я роблю це постійно. Перевтілююся в інших людей і уявляю, як би поводилися вони в тій чи іншій ситуації.

 — То ти в нас Біллі Мілліган?

Я жартома стусонула його в плече:

 — Ти ба, який начитаний! А сам ти ким хотів бути? Може, космонавтом?

 — А от і не вгадала, — Юра підняв голову і замислено поглянув на небо, де вже сяяла самотня вечірня зірка. — Я хотів бути водієм-дальнобійником.

 — Дивна мрія! А чому саме водієм?

 — Мені здавалося, що це дуже цікаво — увесь час проводити в дорозі, бачити нові міста, різних людей... Можливо, в минулому житті я був мандрівником? Наприклад, Христофором Колумбом?

 — Або просто якимось циганом чи волоцюгою, — розсіяла я його  піднесений тон. — Недарма ти вмієш цілком професійно дурити людям голови…

Він якось дивно поглянув на мене і нічого не сказав.

 — Так добре тут, — продовжила я. — Мені б хотілося, щоб цей день ніколи не закінчувався. Отак би сидіти і дивитися на воду цілу вічність…

 — Поки по ній не пропливе труп твого ворога?

 — Та ну, в мене немає ворогів!

 — А я? Ти ж ненавидиш мене, правда, Ліно?

 — З чого ти взяв? — мені стало неприємно, що він порушив таку мирну, приємну розмову, вніс у неї ноти натяку на чергову сварку. — Може, ти приписуєш мені свої власні емоції?

Тут він мав би почати виправдовуватися: “Та ні, я нічого такого не мав на увазі!”

Але Юра  потер рукою чоло:

 — Може, й так… Я сам не знаю, що говорю. Давай закриємо цю тему…

В гущавині дерев, що стіною зімкнулися за нашими спинами, затьохкав соловейко. Там уже було напівтемно, лише небо на заході ще пломеніло загравою та десь далеко мляво погуркував грім. 

 — Юро, ти зовсім мене більше не любиш ? — наважилася я задати питання, яке так давно мене тривожило.

 — Та ні, люблю,— занадто швидко відповів він. Чи то мені тільки здалося, що в його голосі була нещирість.

 — То може, нам варто справді послухати твоїх батьків і  народити дитину?

Я сама не знаю, чому таке ляпнула. Бо ж зовсім не планувала піднімати цю тему, можливо, думка про дитину просто давно “висіла” в моїй підсвідомості, а тут, коли я послабила контроль над своїми емоціями, вона й вирвалася на поверхню…

 — Ліно, зараз непідходящий час для цього. — Юра скривився, мов сьорбнув чогось гіркого. — Вся ця криза, роботи немає… З коронавірусом неясно що буде далі. Може, просто передохнемо тут усі… Апокаліпсис настане… А ти про дітей…

 — Я просто подумала, що якщо чекати слушної нагоди, то вона може й не настати. У світі весь час відбувається якась фігня. А роки йдуть… Мені б не хотілося колись стати підстаркуватою матусею, яку ровесники дитини прийматимуть за її бабцю…

 — Ото ще, знайшла через що непокоїтися! Зараз усі знаменитості народжують, як не в сорок, то в п’ятдесят — і не паряться. Слухай, Ліно, ходімо вже додому. Бо, здається, скоро поллє дощ.

І справді, хмари швидко затягували небо, сховавши за своєю пеленою і вечірню зірку, і надщерблене коло місяця. З ріки потягнуло свіжим вітром, і я відчула, що ловлю дрижаки у своїй легкій сукні.

Юра, не кажучи ні слова, зняв свою джинсову куртку і накинув мені на плечі. Було щось затишне й інтимне у цьому жесті. Від куртки ледь чутно пахло його улюбленим хвойно-цитрусовим одеколоном, і мені страшенно захотілося зараз пригорнутися до нього, попросити вибачення за всі свої “наїзди”, за те, що вдавала байдужість і так давно не намагалася поговорити відверто.

Але мені стало трохи соромно за цю сентиментальність. І так я набалакала зайвого — ніхто ж мене не тягнув за язик з цими матримоніальними планами…

Тому я просто мовчки зібрала зі стіни розсипані троянди і, знову вколовши палець, злизнула солону крапельку крові та притисла квіти до грудей. Їхній аромат був таким же, як і давно, за часів мого дитинства. Та, мабуть, ще за тисячу років до нашого з Юрою народження троянди так само пахли, і сонце так само сідало за обрій,  і ріка бігла між пагорбами… Для Землі наше життя — це одна мить. Ми приходимо на світ, немов ті метелики-одноденки — щоб зустріти свою пару, виконати якесь життєве призначення і зникнути в безвісті. Для чого ж тоді це все — цей захват перед красою природи, ці руки, які обіймають тебе за плечі, ці губи, які так часто брехали, але разом з тим і  так ніжно цілували? Усе це життя, яке минає так швидко, що ти не встигаєш нічого, зовсім нічого збагнути, хоч і крутишся, немов та білка в колесі? Який сенс усього цього — просто шлях від небуття назад у небуття?

***

Дощ застав нас уже біля самого будинку. Ми бігцем подолали кілька десятків метрів, що лишалися до під’їзду, але все одно встигли намокнути. Увійшовши до квартири, заходилися знімати мокрий одяг.

І тут немов якась сила кинула нас один до одного. Раніше я завжди скептично гмикала, коли стикалася з подібною сценою на сторінках книг чи у фільмах, такі епізоди здавалися мені награними і неправдоподібними. Можливо, через те, що ми обоє з Юрою полюбляли в коханні  довгі прелюдії, смакування самого процесу… Але не цього разу. 



Мар'яна Доля

Відредаговано: 12.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись