Жахливий сусід

Глава 4

- І як він вам? - спитала мама, коли ми снідали наступного дня.

- Доволі непоганий. - відповів Макс. - Проте ми ще мало його знаємо. Думаю, знайомство з ним може виявитися... цікавим.

Однак я хотіла сказати зовсім інше. За вечір я зрозуміла, що Джейк просто відчайдушно намагається нам сподобатися. І я не розуміла, для чого це все, адже він збирався стати частиною цієї родини. Ми ж маємо знати його справжнього. Чомусь мені хотілося сказати мамі, що вони сильно поспішають з цим весіллям, і краще відкласти його на потім. Та Макс вирішив перейняти ініціативу і говорити за нас двох, бо знав, що я буду більш різкою. А я й не проти. Так повелося з самого дитинства, що брат завжди викручувався за нас двох.

Вони про щось розмовляли, а я ж абсолютно не слухала їх, занурившись у свої думки. З одного боку хотілося б спробувати самостійно жити, але я не можу відмовитися від всіх розваг. Хоча, Клео це якось вдається ж поєднувати. Але, думаю, що це й через Філа, адже вони з усіма труднощами справляються разом. Я вже досить довгий час думала про це, адже батько мені подарував квартиру на вісімнадцять років. І я там залишалася дуже рідко. Сучасні меблі, гарний ремонт та все потрібне для життя є. Але чомусь я впевнена, що поки не готова до самостійного життя. Мені просто потрібен якийсь стимул.

- Аніко? - вирвала мама мене з власних думок.

- Що? - не зрозуміла я.

- Я спитала, а як тобі Джейк. Напевно, ти знову у своїх мріях.

От тільки я не знала, чи варто їй говорити правду. А може просто викрутитися, як Макс. Але ж я ніколи толком то й не вміла брехати. І вчитися у двадцять чотири роки вже запізно.

- Не знаю, мамо. - вирішила я таки сказати як є. - Мені здається, що чоловіки у тридцять дев'ять не одружуються просто так з багатими жінками, що старші за них майже на десять років. Я розумію, що ти зараз закохана, тому й бачиш все в іншому світлі. Однак для мене ситуація очевидна.

- Ні, Аніко, ти помиляєшся. Джейк кохає мене, і ми вирішили одружитися саме через те, що наші почуття взаємні. - мама говорила на диво спокійно. - І тобі доведеться прийняти його, адже це мій вибір. Я не збираюся узгоджувати його з тобою.

Такі слова було не дуже приємно чути, але я не подала виду. Хоча, я прекрасно розуміла, що якби я вирішила вийти заміж, а мамі не сподобався мій обранець, я б навряд чи її послухала. Ця впертість — наша сімейна риса. А от Макс характером більш вдався в батька. Тому, коли ми бувало і сварилися, саме він нас мирив. Просто не уявляю, що б я робила, якби в моєму житті не було Макса. Він мене завжди підтримував.

- То може нехай він і сюди переїде? - спитала я.

- Переїде, обов'язково. От на днях це і зробимо. - мама дивилася на мене з рішучістю в очах. - Ми будемо тут жити й після весілля.

Я вже буквально відчувала, що напруга повисла у повітрі. І зараз би вартувало просто зупинитися та більше нічого не казати. Однак я вже не могла. Ненавиджу цю свою рису характеру, адже я ніколи не знаю, де перетинаю межу. В школі це мені постійно заважало, адже я не вміла мовчати.

- А ти нас не забула спитати? - я вже говорила трохи голосніше. - Все ж ми твої діти.

- Чому я маю питати вас про те, хто має жити в моєму домі? - мати теж підвищила голос. - Це мій майбутній чоловік, якого я кохаю. І він буде жити зі мною, адже це мій будинок. Тут я вирішуватиму, хто і що може. І поки ти живеш під цим дахом та користуєшся моїми грошима, то май хоч якусь повагу до матері.

Ці слова вдарили мене гірше за будь-що. Мама теж зрозуміла, що зараз сказала зайвого. Однак я вже добре запам'ятала ці слова. Досить довгий час я не могла наважитися на те, аби почати самостійне життя. Та й маму не хотілося залишати, адже ми підтримували її після смерті батька. Навіть Макс зараз хотів щось сказати, проте я заговорила першою.

- Добре, тоді ти свій вибір зробила. - я встала з-за столу. - Я не хочу залишатися в домі, де з моєю думкою ніхто не рахується.

- Аніко, я... - почала вона.

- Ні, мамо. Я лишалася тут лише заради тебе, адже бачила, що тобі важко після смерті батька. Та більше в цьому немає сенсу. - я вже розвернулася, аби вийти з кімнати. - Та якщо він не той, за кого себе видає, і коли ти зрозумієш це, я все ж буду поряд.

На цих словах я просто пішла до своєї кімнати, вже не стримуючи сліз. Не можу повірити, що це зараз сталося. Мені завжди здавалося, що коли я почну жити окремо, це все матиме інший вигляд. Однак зараз мені просто натякнули, що власну думку я можу мати лише за межами цього будинку. Що ж, добре. Нехай так і буде...

***

На наступний день я зібрала вже всі речі та найняла машину, аби все перевезти у свою квартиру. Ще з самого народження батько відкрив рахунок на моє ім'я, і там є досить велика сума. Вистачить на те, аби нормально жити ще кілька років. Та я ж хотіла почати самостійне життя, тому мені потрібно знайти роботу. На щастя, в мене була спеціальність. Я закінчила з відзнакою Гарвард, і тепер дипломований програміст. І це справді те, що мені подобається, і в чому я добре розбираюся. Проте стільки часу просто не користувалася своїми вміннями.

Мама навіть не вийшла, аби щось сказати мені. Після вчорашньої розмови я так її й не бачила. Ну нехай, я теж не буду її шукати. Можуть мою кімнату якось використати. Он зробить кімнату своєму новому чоловікові, адже це тепер його дім. Скажімо так, не порушує баланс в будинку. Якщо хтось один сюди переїде, то інший має поїхати. А хто знає, може сюди перебереться і Кайл? Не кожного ж дня випадає шанс жити в такому особняку.

Швидко обійнявши брата, я сіла у свою машину та попрямувала в нове життя. Мої речі мають їхати одразу за мною, а потім вантажники піднімуть все. Моя квартира знаходиться на останньому двадцятому поверсі сучасного будинку з паркінгом та всім потрібним. Всередині ж вже є меблі та деякі дрібниці, а от з дому я забрала все, що мені знадобиться. У випадку чого, щось докуплю.



Ана-Марія Еріш

Відредаговано: 22.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись на передплату