Жених для хорошої дівчинки

Жених для хорошої дівчинки

- Ця новенька так нічого, - чується за стіною хрипкий чоловічий голос.

- Фе, веде себе як королева, - у відводь заперечує співбесідник. - Не касир Ельвіра, а її величність!

Еля затискає собі рота, щоб не фиркнути. Ну а чого вона чекала? Звісно її будуть обговорювати. Між тим невідомі чоловіки за тонкою перегородко туалету продовжують перемивати їй кісточки.

- Зате напевно без дітей. Бачив яка струнка, ті що народжують вже таких пласких животів не мають.

- Та їй років тридцять, і без дітей?

- Свєтка каже вона наче розлучена.

- Ну так хто з такою пихою житиме?

- Та що ти заладив? - в голосі співбесідника прослизає роздратування, і Елю навіть дивує цей несподіваний захист. Але подальший діалог все прояснює. - А я її на побачення сьогодні погукаю.

- Ааа, запав, Олежка?

- Ну сподобалась. Чого ж ні. Та може це моя доля! А якщо у неї дітей немає — точно женюсь!

А якщо є?

- То діла не буде. Нащо мені такий груз? - чутно як Олег випускає дим від цигарки, і теж стає нестерпно сильним бажання запалити. Стоп, Еля, ти покинула. І підслуховувати не гарно, але ноги самі не несуть, змушуючи стояти і прислухатись. - Я чужих дітей ростити не буду.

Еля похитала головою. Чи їй не знати, що іноді чужі діти рідніші власних. Особливо після того як вони з матір’ю більше пів року доглядали вітчима опісля інсульту. Замість рідного сина, Еліного брата, який давно живе в іншому місті.

 Її вітчиму вистачило здорового глузду ніколи не попрікати Елю тим, що він її виростив. Елю — ні. А от Еліну маму, тишком, на кухні, коли думав, що діти сплять  і не чують, міг. Розказував, що він їх підібрав, годує, одягає, і вони мають йому бути дуже придуже вдячні. А потім забирав останні гроші і йшов в запій. На тиждень-два. Щоб знову пів року не пити, годувати-одягати. В часи запою він був огидним. А в дні тверезості, казав, що то мама його провокує пити своєю поведінкою, своїм трактуванням виховання дітей, веденням бюджету.

Еля намагалась стати непомітною, і дуже-дуже хорошою. Щоб Григорій Арсенійович її не помічав, щоб мама не засмучувалась, щоб не було ні в кого причин сказати, що вона, Еля, винна в маминому нещасті. Еля добре вчилась, приносила одні п’ятірки, не вступала  в конфлікти, і доглядала меншого братика. Того, що як виріс поїхав в інше місто.

Чоловіки закінчили перекур, і зайшли  в торговий зал. Еля прослизнула слідом. І так технічна перерва майже закінчилась, а треба ще стос пакетів забрати на видачі.

День проходив бездумно. Так як вона і мріяла. Без жодної відповідальності, зайвих думок про те, що ще треба встигнути зробити, і планів на місяць вперед. Просто. Посміхнутись, провести вздовж сканера штрихкодом, озвучити суму покупки, запропонувати пакет, забрати гроші, дати здачу, подякувати за покупку. З наклеєною посмішкою і порожньою головою.

Ще недавно вона не могла дозволити собі цієї розкоші. Треба було шукати гроші на оренду, зарплату, податки. Обробляти клієнтів, вирішувати три сотні їх проблем за один день, туди писати, туди бігти. Туди телефонувати. Роздавати вказівки. Посміхатись. Умовляти. Вимагати. Щоб приходити додому вичавленій  і розбитій, знімати ділову сукню, напялювати спортивні штани і знову падати за комп’ютер, вишукуючи до глибокої ночі інформацію.

В нагороду мала право кілька разів на тиждень сходити на йогу, а останнім часом і до психолога. А потім просто зрозуміла, що не витримує. Не справляється. На щастя, від глибокої депресії врятувало набуте знання — а вона і не зобов’язана справлятись. Можна кинути в будь-який час. Вирішувати тільки їй.

І Ельвіра Андріївна перетворилась в касира супермаркету “Елю”. Без амбіцій, і надмірної відповідальності. Менеджер по персоналу довго вертіла її резюме, ледь на зуб його не куштувала.

- З вашим резюме категорично не можна працювати касиром! - сказала тоді Ельвірі жінка з темними колами під очима і фальшивою усмішкою.

- Чому? - здивувалась жінка.

- У вас остання посада — директор!

- І що?

- Послухайте, якщо це якісь підступи конкурентів, то так і передайте їм, що нічого не вийде! У нас у минулому місяці “Ревізор” був, і то після монтажу передачі продажі не впали! - зверхньо повідомила менеджер. Еля тільки м’яко посміхнулась.

- Рада чути, що у вас все добре. Мені ж просто потрібна робота. І все.

Зрештою її взяли. І Еля перегорнула сторінку свого життя, почавши з чистого аркушу, нове життя  в новому амплуа. І відверто насолоджувалась цим новим життям.

Після підслуханої розмови їй на мить як завше стало ніяково, ніби вона розчаровувала невідомого Олега і його співбесідника. Та, маленька дівчинка родом з дитинства, завжди відчувала провину, коли їй не вдавалось відповідати чиїмось очікуванням. Але Еля її заспокоїла. На всіх же не вгодиш, маленька, ти хороша дівчинка, а що про тебе там подумають працівники маркету не так вже і має бути важливо. Головне, що ти сама про себе думаєш. І дівчинка слухняно кивнула, відступаючи в тінь.

Наближалась дев’ята година вечора, людський потік помалу сходив нанівець, а зміна добігала кінця. Еля кілька разів телефонувала додому — Юлька була вдома, та й уроки зроблені.

До Ельвіри підійшов охоронець, на бейджі якого красувалось ім’я  “Олег”, і жінка вмить зрозуміла навіщо він іде. Придивилась до чоловіка уважніше, оцінюючи, приховала зітхання. Здоров’ям не обділений, високий, плечистий, і форма йому до лиця. Можливо з колишніх ППС, чи нацгвардійців. Тримається впевнено і з невловимою лінню. Ні не “пепсі”, скоріше міліціонер. Он погляд який цупкий, як павутиння у павука, щось видивляється, вишукує. Еля завжди вираховувала ментів по погляду. Ця звичка щось видивлятись у них нікуди не зникала навіть через десять років після служби.



Анна Пахомова

Відредаговано: 20.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись