Змієборець

Розділ третій

 

Розділ третій,

у якому Мечислав дізнається дещо дивне

 

Поховали діда наступного дня, перед обідом. Звістка про смерть старого Мечислава швидко облетіла селище й окіл, тож провести його в останню путь зібралися усі мешканці – від сопливого до сивого. Попрощатися прийшли навіть ті, хто жив на хуторах чи у сусідніх веськах: їхали верхи та на возах, шкандибали пішки, хтось навіть приплив річкою у довбанці.

Діда вбрали у святкові шати і поклали у дерев’яну труну, з дивним химерним різьбленням з усіх боків. Дубова домовина була заквітчана та прикрашена жмутами калини і смерековим гіллям, а зверху накрита червоною китайкою. То означало, що душа померлого житиме вічно, ніби завше зелене дерево. Для тіла ж знайдуть нову хатину і воно повернеться туди, звідки й прийшло – у землю. Душа старого переселиться в інший світ – до пращурів, де зустрінеться з душами батьків, братів, дідів та прадідів. Там дідо переповість своїм рідним про те, що відбувається на землі і чим жиють їхні нащадки. Натомість, рідні радо зустрінуть його самого і допоможуть опануватися у новому світі, знайти своє місце серед тисяч інших безсмертних душ.

Домовину поклали на сани і двоє міцних коней потягли їх вулицею. Зазвичай ґринджоли з небіжчиком тягли воли, але для старого Мечислава чомусь зробили виняток. Люди йшли услід, тримаючи у руках квіти та зелене гілля смерек, сосни та ялівця, чутно було шморгання, плач та сумне зітхання. Єдиний син померлого – коваль Мирослав – хоч і мав твердий характер, проте смутку не приховував. По щоках текли сльози, в очах майорів журба, а обличчя було вкрито серпанком зажури. Під очима чоловіка залягли темні кола, обличчя було мертвенно-бліде, і жоден із волостян не міг би сказати, що ця людина не жалкує за померлим батьком.

Поряд з Мирославом йшла дружина – невістка небіжчика, запнена чорною хусткою. Дзвенислава теж була блідою і плакала, бо мала ніжну душу і любила свого свекра. За життя дбала про його і турбувалась до самого останнього дня. Вони рідко бачились раніше, лише за рік до смерті старий Мечислав приїхав до сина і поселився з ними під одним дахом. Віддавши усі свої сили і здоров’я громаді, Мечислав доживав віку разом із дітьми й онуками. Увесь цей рік старий був оточений любов’ю і увагою добросердої жінки. Вона ставилася до нього як до рідного батька, була уважною і послужливою, як те і годиться, з поваги до віку і статусу чоловіка.

До цвинтаря рухалась довга й мовчазна людська колона. Вона, ніби змія, виповзла з сільської вулиці і посунула курним звивистим шляхом, поміж старовинних могил та високих яворів і тополь. Небіжчик мав востаннє поглянути на рідну місцину, помилуватися золотим морем жита й пшениці, увидіти обрій степу, почути спів посмітюхи у синім небі. Коли проминули цвинтар, де зазвичай ховали небіжчиків-волощан, малий Мечислав здивовано завертів головою.

– А хіба ми діда проводжаємо не на цвинтар? – запитав у батька пошепки.

Той зачудовано поглянув на сина, зітхнув і мовив упівголоса:

– Йому там буде затісно. Для нашого діда приготовано інший погост – відповідно до його статусу.

– Якого статусу? – не зрозумів хлопчик.

– Колись дізнаєшся, – буркнув батько і втер зі щоки сльозу.

То було дивне і ні на що не схоже місце: поза яром вже було насипано високого пагорба-могилу, всередині якого зяяв пащею глибокий отвір. У той розкоп, після усіх належних обрядів, і опустили домовину з холодним тілом. Кожен із присутніх кинув до ямеги по кілька жмень землі, долучившись у такий спосіб до обряду проводів, ніби двері зачинив за гостем, що пішов. Після чого кілька копачів заходилися швидко закидати яму землею. Та найцікавіше відбулося згодом. Закидавши яму, гробарі підтягли і поставили зверху великий камінь, з якого стирчав меч. Темляк був устрімлений у небо, так ніби саме звідти впала зброя і прохромила гранітну брилу, приколола  її навічно до землі.

Тризну відбували на сьому ж самому місці, у підніжжя кургану. Люди сиділи навколо могили, на розстелених довгих сірих сувоях полотна. На них було розкладено посуд, різні наїдки та питво. Голосно ніхто не гомонів, але звідусіль чувся шепіт, так ніби люди боялися збудити покійника. Чоловіки час від часу наповнювали посуд і усі пили за упокій старого, заїдали хмільне різними стравами.

Мечислав сидів разом із сестрами та батьками зі східного боку могили. Звідтам було простелено довгий полотняний сувій, що нагадував доріжку. Інший, такий само сувій, був простелений навхрест. Здавалось, ніби саме ними дід щойно рушив на верхівку могилу і там власноруч спустився у глибоку яму. Їли та пили неквапом, після усіх належних обрядів. Уважається, що такої миті разом з гостями перебуває і небіжчик, спільно обідає, ніби розчинившись у колі родичів та земляків.

Поминальна учта тривала, набирала нових емоційних обертів. Присутні волощани поволі п’яніли, їхні голоси ставали все голоснішими, розкутішими. Сміху не було, проте вже й збудити спочилого ніхто не боявся. Ніби присутні були певні, що туди, під товстий шар землі, якою була закидана труна небіжчика, не сягає жоден звук, не просочується жадне людське слово. Люди гомоніли про життя, про мінливість людської долі, хтось згадував інших небіжчиків, котрих поховали раніше. Батько розповідав родичам та сусідам про останні дні Мечислава, згадував якісь епізоди з минулого, власне дитинство. Квітка з Зореславою сиділи біля матері, мляво їли. Діти у силу свого віку не відчувають такої туги за померлим, як дорослі, бо ще не здатні осягнути масштабу власної втрати. Вони з цікавістю слухали розповіді батька, і то для них було геть цікавішим, аніж усі ці люди, що сиділи навколо і їли та пили. Малий Мечислав усі ті оповідки вже чув, тож йому було нецікаво. А ще йому раптом схотілось усамітнитись, побути наодинці. Тікати додому не годилося, тож хлопчик вирішив змарнувати якось час до закінчення усіх належних обрядів.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 20.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись