Основна частина

Зінка – сільська дівчина, вісімнадцяти років. В 1973 році стала ученицею штукатура в будівельній організації.

На підприємстві їй видали робочий інструмент – кельму та дві дошки з ручками для затирання штукатурки, а також темно-синій робочий комбінезон.

Поселили в гуртожитку. З сільської дівчина стала напівміською. З новим незвичним житлом, роботою та міськими принадами. З першої зарплати купила собі модні чоботи «чулки» з м’якими лискучими халявами та зрізала довге волосся.

Спочатку робота їй ніяк не вдавалася. Вона пробувала накидати розчин кельмою на стіну, але він не приставав до поверхні. Падав униз.

Бригадирка декілька днів возилася з нею, поки навчила нехитрому ремеслу. Кидати потрібно було з захльостом, шпарко. Тоді приставало.

Коли ж навчилася, робота в руках у дівчини горіла. Йшла, як по маслу.

Накидала розчин на стіни, потім широкою дощечкою тягла по ньому з низу до верху, а ще потім довго затирала малою дошкою, щоб стіна виходила рівна і гладенька.

 Гарно в неї стало виходити. Аж сама задивлялася. 

Бригада жіноча. Чоловіків жодного. Тож на перепочинках можна було ділитися своїм жіночим та сокровенним.

Дівчата швидко випитали у Зіни, що вона з хлопцями ще навіть близько не стояла.

Це мабуть тому, що Зіна непоказна. Ніби все в неї є, і не гірше, ніж у інших, але, напевно, немає тої родзинки, чогось того в очах, що притягує до себе хлопців.

Дівчата пробували витягувати її на танці, знайомити з парубками, але те нічого не міняло. Зінка не вміла нікого принаджувати.

Яке ж було здивування у бригаді, коли до дівчини став приставати  електрик Жора. Бабник та загальновідомий на будові ловелас.

Була підозра, що цьому гультяю-красунчику хтось скинув інформацію про те, що Зінка була незайманою. Жора був до таких дуже ласим.

Він міняв дівчат, мов автобусні талончики. Використав – викинув.

Хоча треба сказати, що з його славою тяглися до нього такі ж, як він сам.

Жора був ніби колекціонером. Збирав весь час нове у свою колекцію і хвалився нею у кожній чоловічій компанії за будь-якої нагоди.

Дівчата попередили Зінку про лиху вдачу хлопця. Дівчина після такого попередження старалася втікати від нього, як могла. Хоча, звісно, Жора їй подобався.

Ну як такий міг не впасти в око. Високий, чорнявий, спортивної статури, завжди сміється, завжди зуби зверху, дотепний. А очі такі жагучі, що аж відірватися від них не можна. Впивається ними Жора в дівчат, неначе змія.

Попристававши трохи та побачивши, що по-доброму нічого не вийде, Жора вирішив процес прискорити.

Одного разу, коли Зіна залишилася в новозбудованій квартирі сама, закінчувала якраз рівняти кути біля вікон, ловелас-електрик пішов в атаку.

Дівчина як могла пручалася та відштовхувала його від себе, але сили не вистачило. Жора взяв її прямо в тій квартирі на свіжоструганій дерев’яній підлозі.

Зінка нікому про це не розказала. Соромно було. Та й надія була, що Жорик має серйозні наміри. Він же так любив говорити їй, коли раніше приставав:

– Зінка, хочеш візьму тебе заміж?  Як тільки станеш моєю – одразу поведу тебе до ЗАГСу.

А ще вмів та знав чим дурити дівчині голову:

– Тільки я один бачу, яка ти Зінка гарна. Тільки в мене очі є. А решта  сліпі і тебе не достойні. Я тобі так скажу: будеш єрепенитися, то дістанешся якомусь п’яниці.

Заронив таки надію.

Було дівчині прикро, що так сталося у неї з Жорою. Зовсім по-другому вона все бачила та вимріювала. Не думала і не чекала, що так вийде.

Десь глибоко в душі вона ніби і радувалася, що Жорик її вибрав, а з другого боку щось в середині несло неспокій, тривогу та навіть біль.

Ще більше заболіло, коли дізналася, що Жора вже став обходжувати  нову жертву. Нінку з їдальні, яка мала такі довгі та гарні ноги, що прикривалися тільки на одну четверть.  Куди там Зінці братися?

Надія, чи то точніше її краплина, у Зіни  повністю пропала.

Пройшов місяць чи десь близько того. Стала Зіна потроху забувати пригоду з Жориком. Ще сердилася на себе і корила, за те, що не змогла втікти, та, що тоді не кричала. Але стало їй в душі загоюватися.

Аж раптом підслухала розмову дівчат в гуртожитку:

– Чули? Наш Жорик догулявся. Зарази підхватив. Сифіліс кажуть. Представляєте, скількох нагородив?

Неначе з гармати бабахнули прямо у вуха. Аж холодний піт виступив у Зіни від почутого.

Дівчину в один момент накрило таким жахом, розпачем, що вона кілька днів після почутої звістки говорити ні з ким не могла. В мозку залишилася єдина думка: «Невже і в мене ця страшна хвороба? Невже і мене заразив?».

Розум підказував, що шансів немає. Ні пити, ні їсти не хотілося. Страх перед можливим сам з’їдав її всю.

Та вбивав. Щохвилини. Щосекунди.

«Шо робити? Шо мені тепер робити?» – кожну мить билося у дівчини в голові.