Знову? Ідеальний чоловік

Розділ 19

 

* * *

 

«Це ж як? Навіщо ж? Тільки б він не зупинився. Будь ласка!» — тільки й встигла подумати Ліна, коли сильні руки обійняли її міцніше. Схрестилися на спині, зігріваючи і утримуючи настільки близько, як тільки можливо в обставинах, що склалися.

Не так, як мріялося, звичайно ж. Ліна потребувала більшого. Однак те, що відбувалося, стало найкращим з усього, що траплялося із нею за… бісів десяток осоружних років. Це вона тільки-но втямила, що осоружних.

Одразу стало так добре, що подих перехопило і серце забилося часто-часто. Билося об грудну клітку, немов прагнуло назустріч іншому серцю. Але ж хіба таке можливо? Те, друге, давно — занадто давно — належить іншій жінці.

Чи все ж ні? Як же дізнатися: так чи ні? Запитати — не вихід. Слова — занадто ненадійне джерело істини.

До болю знайомий і водночас трохи інший запах проникнув у ніздрі. Терпкий, благородний і разом з тим дикий, ще більш чоловічий, ніж раніше, з нотками дерева, моху, шкіри і ще багато чого, що Ліна не змогла б ідентифікувати при всьому бажанні.

Так, бажання теж виникло — ще більш дике, ніж запах Луки. Інакше Ліна не зробила б того, що зробила: обійняла за міцну шию і відповіла на поцілунок. Надто вже природно все відбувалося. Немов трапився монтаж, і майже десять років розлуки вирізали з життєвої стрічки. Якщо точніше, минуло дев'ять років і дев'ять місяців. Вони були одружені частину літа та осінь, а от зиму разом не осилили. У новий рік Ліна увійшла розлученою.

Вона злякалася того, що зробила. Не тоді. В ті дні вона мало що розуміла. Зараз. Тепер у тому, що відбулося, винен не тільки Лука, але й вона сама.

У нього — сім'я, яка до Ліни не має жодного відношення. Їй би точно не сподобалося... Та яке там «не сподобалося»? Вона б від ревнощів зморилася, від болю знемогла, якби її чоловік цілувався з іншою. Жодна жінка такого не заслужила. Не має значення, що це — усього лише поцілунок. Для Ліни навіть таке неприпустимо.

Вона заплющила очі, видихнула і вперлася долонями в широкі груди, відсуваючи себе від нього хоч на якусь відстань. І хоча все у ній чинило опір цьому, прошепотіла твердо:

— Ні.

Однак в очі не дивилася. Та й як? Лука одразу зрозуміє, що вона його... Ні-ні, тільки жадає. Та й хто такого чоловіка не захоче?

Ось тільки з Оленкою завтра як розмовляти? Але ж є ще Наталя. Рано чи пізно вона повернеться з Франції і з'явиться у Центр дитячої творчості за своєю донькою.

— Лін, я... Це сильніше за мене.

Лука все ще не відпускав, проте спроб поцілувати ще раз більше не робив.

— Я теж винна, тому прошу вибачення, — прошепотіла вона, натискаючи на тверді, накачані багатогодинними тренуваннями грудні м'язи. Правда, тепер Лука тренер, але з м'язами все  у повному порядку.

«Про що ти думаєш, Лін?»

— Ти взагалі себе чуєш? Це я тебе поцілував.

— А я відповіла, проте не повинна була. Це випадково вийшло, — продовжувала наполягати Ліна.

— Ти права — випадковостей забагато. Вечірка в клубі, Оленчині заняття, твоя хвороба... А от поцілунок — не впевнений, що він випадковий. Давно хотів торкнутися твого впертого рота. Як побачив знову, так і захотів. Мабуть, колись все теж було не так вже й випадково. Пам'ятаєш, як ти ледь не впала? Я підхопив тебе, ти щось шепотіла, і я ледь стримався, щоб не полізти цілуватися.

— Ти знущаєшся? — обурилася Ліна пошепки, але вдарила, наскільки вистачило сил. — Відпусти мене негайно!

— Чому? — Він силою притиснув її голову до свого плеча і шумно втягнув повітря. — Вічність би так стояв.

Як «чому»? А Наталя? Невже всі чоловіки такі? Тільки дружина за поріг, вони негайно через інший поріг — до іншої жінки?

— По-перше, у мене є друг...

Ліна не стала уточнювати, що у вірності вони з Мартичем не присягали, але вона не планувала його зраджувати. Це якось... «Непорядно», мабуть, найвдаліше слово. Він знову телефонував їй увечері і цікавився, чи не потрібно щось. Але не могла ж вона запросити до себе коханця, коли в помешканні господарює колишній чоловік?

— І де він — цей твій Ігор? Чому не поруч, коли тобі так погано? Потрібна тільки здорова, чи як?

Це він даремно сказав. Ліна вкусила його крізь футболку. А що їй залишалося? Лука не мав права так казати.

Він тихо скрикнув і відпустив її. Потер долонею потривожене місце.

— Хто навчив тебе кусатися? — похмуро поцікавився Лука, але швидко додав: — Ні, не хочу знати. Навіщо ти це зробила?

Ліна підштовхнула Луку вглиб передпокою — не вистачало ще, щоб вони розбудили дитину — і висловилася:

— До речі, Ігор телефонував і пропонував допомогу, а ось ти...

«Скажи йому. Вріж словами проміж очей. Він це заслужив».

— А що я? Я тут, хоча і не повинен... — Лука насупився. — Я не це хотів сказати.

Як же боляче усе це чути, і з кожною миттю все сильніше.

— Точно, не повинен. От і йди звідси. Чого дивишся? Я не жартую.

— Але ж Оленка…



София Чайка

Відредаговано: 05.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись