Блаженний лик

Автор: Анатолій Хільченко / Додано: 21.07.21, 20:13:11

(мініатюра рукопису книги "Відлуння")

Вже скоро… прочиняються двері минущого і зникає грань цьогосвітньої присутності. Поринаючи у води кришталевих озер, які сповнюють ключі-джерела дивини творення однієї душі іншою, торкаюся латаття та лілей чистого довірливого прагнення долучитися до смислу самого себе та багатьох інших світів людського поставання, в яких вершиться таїна зустрічі з Незбагненним чудом. 
Сумна, заворожлива чаруюча мелодія лине до нині ще з тих часів, коли Небо трималося на стовпах та колонаді величних храмів, де приносилася жертва віри та прийняття дивини свого існування. 
Де тепер шукати оті склепіння, з яких струменіло світло сонця нетутешнього, вітрів благословенної мислі та почуттів, що ними свіжо дихалося на повні груди в усіх-усюдах? Можливо, ще залишилося десь, поросле мохами в дрімучих лісах, далеких і незвіданих землях каміння від тих одвічних споруд, на яких тримається Небо людського, богоподібного єства? Десь є вона іще, оця тайна поставання буттєвості, містичного осіяння, нетутешнього життя, немислимого та незрівнянного блаженного споглядального покою, де вже світ духу непідвладний часовому ніщоженню, і вічна молодість приходить, торкаючись старовинної мудрості посивілих скронь…
Ось тут була бруківка, вислана колись камінням, — дорога, що вела багатьох до оселі струджених душ у плоті… А яка сила їх сповнювала, коли вони починали відчувати, що закони цьогосвітнього панування тління праху вже скасовані… То була сила Голгофської втіхи, яка упокоїла Всесвіт стомлений на своїх кам'янистих грудях. Тільки на них могло спочити на землі Божество, що понесло всесвітню задуху плоті, що в спразі була напоєна гірким оцтом. 
Не відає жодна жива душа того стражденного лику Сонця Правди нетутешньої, що зайшло за обрій, чи коли пітьма застеляла його, і невіруючий, побачивши сум Всесвіту, огорнувший людство залишене та не покинуте, промовив: «Воістину, це Син…». А дотепер, до цих часів, доки тримає Хрест Небо над землею, знову десь віднаходиться людське серце, що спопелилося у вогні всенищачої цьогосвітньої марноти. І дбайливий Син, бо Він і Отець, віє на ту спаплюжену душу, всиновлюючи її благодаттю, вітрами Животворячого Духу, який здавна, споконвіку Сам дихає, де хоче. 
І «вся премудростію» сотворений світ оживає у людині. Пустельне сонце ховається за подушками покою хмар і живильні води спадають на землю. І на ній із маленьких, глибоко захованих у глибині з давніх-давен кимось зерняток, зростає стеблина духовних прозрінь, а потім вона уквітчується-увінчується сповіданням  буття своєї віри в це велике чудо — сприйняття благодатної прохолоди прозорості краплин-діамантів живильних, що сповнюють посушливі землі страстей — неземної краси відродженням високого смислу власного життя, а також багатьох інших існувань, і тоді відкривається мир, наче жива Книга Премудрості. Птахи та все створіння виголошує прославу своєму Творцеві. 
Очі прозрівають нетутешнє. І людина стає здатною говорити та розуміти невідомі нікому зі смертних мови… 
Маленька мураха розповість про себе та про власну турботу, а бджола повідає історію великої користі для всіх та дбайливості про свою сім'ю.
Крилате пернате створіння втішить своєю мовою солов'їною душу та сповнить її жадання закоханого нареченого серця, що трепетно очікує наближення своєї Неймовірної Любові, на яку навіть зорі дивляться та зітхають, бо не мають ще такої чистоти та висоти…
І їх усіх та багатьох інших тримає на своїх плечах, сполучаючи небесне та земне, Хрест Спасителя, освячений прославленою в ганьбі жертвою Боголюдського кривавого приношення, що вершиться добровільно в безкровному дійстві подолання простору та часу, меж плоті та духу, адже здійснюється те, що невидиме, але явне очима віри серця, що тремтить на жертовнику свідомості, навколо якого воскурюють свій молитовний фіміам умні ангельські сили…
І явним стає одкровення Великої Присутності за стінами плотської ницості…
Одну з дивовижних душ, які посвятили себе Невідомій Зустрічі землі та Неба у надрах свого існування, назвали батьки Надією. Але згодом вони залишили цей світ, і маленька дівчинка осиротіла. Одначе голгофський Вигнанець цьогосвітній, який постав Утішителем сиріт і вдовиць, і всіх-всіх струджених та обтяжених, мовив і до цієї дитячої душі слова невідомі, але чудесні. 
Тому дівчинка втамувала свою скорботу, адже великий Батько відвідував її сердечною утіхою та благодатно напував споглядальним дійством таїни створеного світу. 
Надія прикипіла серцем своїм, і всім розумом і почуттями, всім єством своїм до того, Хто і її любив незвідано та нетутешньо, — і подихом вітру, і сяйвом ранкової зорі, і мрією та упокоєнням сну, гомоном птаства, красою квітів, гармонією передчуття та переживання розкриття великого в малому…
Тож вона обрала служіння приниженому Богу в прославі Його диханням свого життя і єства. І Обранець її сповнив Своїх дарів…
Багато років Надія послужила знедоленим та прагнучим відкрити для себе світ духовного переживання буттєвості. Ставши регентом (диригентом) хору, вона зібрала на кліросі багатьох людей, що намагалися жити звитяжним пориванням до найкращого із уможливлених Взірців. 
І чудо велике вершилося життям Надії, бажаючої догодити своєму Обранцю-Утішителю. Висихали сльози в ображених і покинутих, блаженне світло огортало їхні душі у величному покликанні, до якого заохочувала стражденних співчутлива душа Надії. У хорі разом з іншими знедоленими, скаліченими життям і гріхом, злом, вона співала вічну Херувимську пісню. І диво ставалося із людьми, — вони відчували затишок Величної Присутності Зневаженого Вигнанця. І Його ангели-умні сили втирали сльози стражденних. І жаданий блаженний нецьогосвітній покій осяював їхні лики…
Вершачи свій подвигу духу та чудотворіння преображення й дарування втіхи стражденним, блаженній Надії наприкінці життя відкрилося існування потойбічного світу. Вона виділа містичним взором відвідання ангелів та інших створінь, про що і повідала кільком близьким людям. Одначе ворог спасіння озлобив проти блаженної багатьох недоброзичливців, що оповідали про неї негарне, звинувачуючи у хворобі. Адже, як відомо, плотський розум і мудрування не відає, що відкрите духовному сприйняттю світу.
Вже перед відходом своїм угодниця Божа була прикута до ліжка. Рідні поїли її освяченою водою, вона вже майже нічого не вживала з їжі, а тіло блаженної вже перетворилося на живі мощі. Лежачи на ліжечку, вона безперестанно співала гімни прослави святим, Божій Матері, Спасителю, адже майже все своє життя була регентом. 
Будучи заміжньою за священником високого духовного подвигу, вона так і не стала матір'ю дітей по плоті, одначе усиновила та удочерила багатьох духовних дітей, несучи їм утіху та розраду, молячись про них зі своїм чоловіком і вдень, і вночі. Є багато свідчень про те, що їхні молитви підносилися небесними силами до великих духовних вершин…
 
Упокоїлася блаженна Надія, перетворившись плоттю на мощі…

Духовні діти з багатьох міст України, хористи після її відходу з цього світу тілом, здебільшого, розбрелися світами, бо вже не знаходили в інших тих дарів, що ними сповнив блаженну Надію її Величний Обранець-Спаситель, якому вона вірно прослідувала до останнього свого подиху.  

Мощі блаженної Надії були упокоєні ченцями Мгарського монастиря та сільським духовенством у Гадяцькому районі Полтавської області, селі Білоченківка.

Ще за життя угодниця Божа заборонила своїм духовним дітям розташовувати у мережі Інтернет її світлини. Намагання зберегти на диктофоні запис голосу теж нею було не схвалене.

 

Незадовго до упокоєння Надія Теркун була удостоєна, милістю Божою честі бути кавалером Ордену Ікони Почаївської Божої Матері… 

Звертатися у потребах до блаженної Надії, що просяяла світлом подвигу прагнення Богонатхненного життя, даруючи втіху стражденним, думаю, можна в наступний спосіб:

«Упокой, Господи Іісусе Христе Сине Божий, у місті світлому і злачному душу усопшої раби Твоєї Надії, і якщо вона має благодатне дерзновення перед Тобою, її молитвами захисти, спаси мене і помилуй. Амінь».        
   


(із рукопису книги "ВІДЛУННЯ")

0 коментарів

Авторизуйтесь, щоб додавати коментарі

Увійти
Books language: