Вступ

Давній Рим виникає в нашій уяві, як «підкущовий виповзок», — одразу і цілком, неодмінно з низкою імператорів і горезвісною «залізною ходою легіонів». У цьому винні, перш за все, підручники, які, не надто церемонячись, починають оповідь приблизно в такий спосіб: «У VIII ст. до н. е. на берегах Тибру виникло місто Рим», неявно підводячи читачів до думки, що, по-перше, до того моменту на берегах Тибру нічого не відбувалось, а по-друге — усі сучасники згаданої епохальної події були обізнані стосовно славного майбутнього свого поселення. Але ж ми знаємо…

І все ж найцікавіше навіть не те, як розвивалась історія Риму, а те, чому саме він, а не якесь інше місто (адже їх у ті часи вже налічувалися сотні!), стає відправною точкою всієї західної цивілізації. Що такого особливого було в людях, які його населяли, в їхніх звичаях, ритуалах і, як сказали б сьогодні, механізмах вирішення конфліктів? Чим були гірші етруски, самніти, кампанійці або, скажімо, тускуланці — близькі сусіди римлян? Де тут випадковість, а де закономірність?

Історики стосовно цього, звісно ж, мають власну думку (мало не кожен свою, що характерно), однак вони рідко нею діляться з профанами за порогом університетських кафедр і конференц-залів. Усвідомлення того, наскільки все це насправді складно, часто-густо знищує бажання заглиблюватися в деталі та щось розтлумачувати безцільно допитливим суб’єктам, які неспроможні відрізнити Лацій від Самнія. До того ж високочолі науковці, за нечисленними винятками, уважають за краще використовувати професійний жаргон, у якому щотретє слово потребує пояснення.

І тут саме час озирнутися й пригадати, що Геродот, якого називали «Батьком історії», сприймав свій витвір, перш за все, не як наукову працю, а як захопливе оповідання, живу розповідь. Напевно, він щось таки знав, оскільки його приклад наслідували майже всі античні історики (а вже для мораліста Плутарха всі без винятку долі країн і людей слугували лише приводом для розмірковувань про потрібне й непотрібне, добре й лихе). Цей шлях обрав і я.

Ось чому ця книжка склалася із серії нарисів, які пов’язані внутрішнім сюжетом, з обмеженим переліком героїв, зав’язкою, кульмінацією, розв’язкою, мораллю й іншими атрибутами художнього твору. Навіть хронологію автору інколи доводилося порушувати, а потім заповнювати флешбеками прогалини, що утворилися.

Але чому саме Давній Рим? Відповідь проста: а що ж іще?

Більш ранніх описів політичного та суспільного життя людських громад ми просто не маємо. Те, що ми знаємо про Давню Грецію, зазвичай є надто фрагментарним і однобічним. Лише Рим уперше в історії залишив нам більш-менш цілісну картину того, що відбувалось: у русі та розвитку, із наданням різноманітних точок зору і, що найважливіше,— з оцінкою віддалених наслідків.

Це саме собою є істотним, але вдвічі важливішим і цікавішим іще й тому, що на цих прикладах виникала і формувалась Європа доби Ренесансу й Нового часу, частиною якої є і ми. А щоб зрозуміти, як саме ми докотилися до такого життя, непогано також з’ясувати, звідки ми «котимося» і які сили діють на нашу інерційну кульку.

Звісно, тут немає відповіді на всі питання життя і світобудови. Однак сподіваюся, підстав для роздумів удосталь.

Що само собою непогано.

Книжку рекомендовано школярам середніх і старших класів, офісним працівникам і пенсіонерам на відпочинку.

Алекс Хавр

Моєму батькові, котрий свого часу поставив
підручник для вишів «Історія Давньої Греції»
на нижню полицю.
Мамі, чиї шкільні підручники з історії
стали моєю єдиною розвагою влітку
далекого 1988 року.
Олегу «Рейдеру» Ковалишину, чия фраза
«Минулого тижня я перечитував Плутарха»
надихає мене й досі.

Найкращій у світі Юлії Безкровній
за переконливе читання