Глава 1

– Ти мені що, не рада? – скорчив Роман Святий пику.

– Рада, – кивнула я. – Приблизно, як геморою.

Павло заржав, як кінь, а от Роман тільки спробував спопелити мене поглядом.

– Сарказмом геть не вражений, – пристидив він мене.

– Ну і за якої радості кіпіш? – хмуро глянула я на Романа.

– Там ситуація непроста, приїдеш, Юрій Іванович усе розкаже, – буркнув він, відвівши погляд вбік.

– А коли з вами просто було? – хмикнула я, повозившись і зручно влаштувавшись на задньому сидінні машини, заплющила очі.

Здається, в організмі вже рефлекс вироблений, бачу когось з мого минулого, згадується чималий досвід вогнепальних поранень, і в сон відразу клонить, адже на початок війни військово-медична ланка була сильно недоукомплектована. Хірурги займалися не хірургічною справою, а лазили по окопам збирали поранених і відправляли їх у тил. Я робила я тоді зазвичай усе: накладала джгути, пов’язки, зашивала рани, але не оперувала. Для того, як мінімум, були потрібні операційна, анестезіолог, операційна медсестра. На той час були проблеми як з медициною, так і з технікою. Бойові машини або не заводилися геть, або швидко виходили з ладу. Спочатку в нас був старий автомобіль УАЗ, а потім один із банків переробив інкасаторську машину під санітарну й нам те щастя дісталося. Волонтери допомагали з усім: медикаменти, продукти, обладнання… Словом, викручувалися, як могли. Пам’ятаю, приїхав автомобіль з продуктами, і водій розповідав, що по селах люди виносили хто що мав. Несли консерви, картоплю, городину. Розповідав, що проїжджав повз стареньку хату, а з неї вискочив старий уже дідусь і шкандибаючи ніс свої запаси. Нам теж дісталося від когось малинове варення. Певно, то було найсмачніше в моєму житті варення.

2014 рік. Був шок. Армія не знала, як воювати, не мала чим воювати, а люди організовувалися і привозили все від касок, бронежилетів, біноклів, берців, футболок, шкарпеток до автомобілів, прицілів та іншого спорядження. Був навіть анекдот, що якщо українцям сказати, що для перемоги потрібна ядерна боєголовка, то її за кілька годин не тільки зберуть, але й привезуть волонтери. Прості люди допомагали усім, чим зможуть. Ми це відчували, за їхньої підтримки певне країна зберегла тоді суверенітет.

Перші обстріли, перші поранені, перші смерті… Злякано потрусила головою, відганяючи спогади про мої дні на передовій.

– Ми зараз на заправку заїдемо. Щось купити? – поцікавився Ромка, певно, вловивши мій нервовий рух.

– Совість собі купи, – в’яло огризнулася я, плаваючи в мареві своїх спогадів.

– Не злись, – зітхнув Ромка. – Реверанси – то не моє.

– Не злюсь, злість непродуктивна й забирає багато душевних і фізичних сил. До того ж мені навіть не світить секс як універсальний вихід для почуття злості. Тому з усіх сил шукаю шляхи виходу з найменшими втратами. Час від часу я, звісно, задаюсь питанням, що я такого зробила в минулому житті? Бо, судячи з усього, я, як мінімум, була драконом, що зжер улюблену принцесу народу.

– Е! – витріщився на мене Ромка.

– Гаразд, проїхали. Я, може, трохи лютую, але то скоріше на ситуацію, на яку я не маю впливу.

– Ти зараз поглядом на мене гарчиш.

– Святий, ти мені ніжну фіалку тут не розігруй, я то, звісно, не в захваті від запрошення, але й іншого ви не чекали. Інакше не ти був, а хтось попростіше.

– Пардон, заї… – спинив він себе. – Вморився до оскомини. Другу добу не сплю до толку. Намотав уже 1000 кілометрів. Зараз заправлюсь кавою, може, хоч в голові проясниться.

– Я навіть не хочу знати, який апокаліпсець за твоїми словами стоїть.

– Нормально, прорвемося.

– І таке десь чула… і закінчилось усе погано.

– Ага, буває! Павлику, загортайся на заправку, – скомандував Ромка.

– Пішли, – повернувся він до мене, коли Павло приткнув машину.

Я пішла, хотілося вмитись і привести до ладу думки, бо надто все швидко й несподівано було. Тривога тихесенько повзала по шкірі, ще поки так грайливо кусаючи. Я не розуміла, що сталося, і від того трохи в грудях торигало. Ще й від ворохобного Ромки сіпає неспокійними і тривожними почуттями. Що ж у них там відбувається? Тому поміч треба, цього криє не по-дитячому. Конспіратори бідові, блін. Витерла лице.

Ромка натягнув повний стіл їжі і вже навіть з Пашкою наминали вдвох.

– Я тобі теж узяв всього, – буркнув він, показуючи тарілки біля порожнього стільця.

Оцінила порції, таки дійсно набрав усього. Їсти я хотіла, сіла, почала їсти.

Далі до Києва ми їхали мовчки і більше не зупинялися.