1

Поглинув усе довкола туман. Він полонив заляпану болотом дорогу, брудні та сірі гілля дерев обабіч, які тужно похитувались. Не зміг туман проковтнути лиш набридливих криків птахів. Круки наганяли страх, горлали в чорноту ранку свій загадковий маніфест, лопотіли крилами зриваючись із вершків тополь. За ними полохались горобці, пурхали із кущів наче кулі, розрізаючи спокій. Ранкова імла розтягнулась над дорогою сірим кисілем. Автомобілі із гуркотом проривали мутну завісу на якусь мить, щоб знову пропасти у каламуті осінньої мряки. Деренчали мотори важких фургонів, скрипіли колеса, горіли фари, пробиваючись крізь сірий кисіль

У тумані журно мерехтіли вогники поліцейського авто. Дівчина у формі, обпершись на капот однією рукою, блювала; хлопець же голосно промовляв чи то в рацію чи телефон (у мряці й не розбереш) щось про трупи, багато трупів.

Ще занадто рано для світанку. Ліхтарі обабіч дороги розганяли морок. Минали хвилини, сполохані круки ніяк не могли примоститись на товстих віттях тополі, горлали, шурхотіли крилами. Тривога їх посилювалась, вони спостерігали з висоти на мигалки поліцейської машини, які їх манили. Синьо-червоне мерехтіння прогнало їх сон, завивання сирени допіру вимкнули. Вони все кружляли і кружляли над одиноким будинком із шиферною кришою, горлали про небезпеку. Темінь ранку поглинав їх чорні тільця, розмах крил, схвильоване повітря пахнуло сирістю. Минали хвилини.

Ми їхали мовчки, автомобіль підскакував на вибоїнах, струшував із пасажирів останні спогади про тепле ліжко і невипиту каву. Хтось журно позіхав, прикриваючись долонею, інші дрімотно гляділи в запотіле вікно. Добрались швидко, почали помалу вибиратись із старенького мікроавтобусу. Хтось встиг запалити сигарету, дим зникав у тумані, кашляв. Автомобілі світили фарами на занедбаний будинок, в якому давно вже не наводили лад. Холод забирався під куртку і я зашморгнув замок під саме горло, руки сховав у кишені.

—Що тут у нас?

Патрульний, один із екіпажу, який приїхав першим та виявив тіла, підійшов до мене і віддав честь, а тоді заходився потискати руки іншим. Коли з офіціалом було завершено, він збуджено почав говорити:

—Там, там вісім тіл… І один ще дихає…

Патрульний запинався і ковтав слину.

—Доповідайте як слід. — хаотичні слова дратували, я подивився на годинник. Лише півгодини тому ніжився у ліжку, бачив якісь дивні сни. А тоді заголосив телефон, сповістив про надзвичайну ситуацію. Робочий день почався.

—Доповідаю, пане капітане. О шостій ранку поступив виклик про злом і проникнення по вулиці Текстильна 36а... — патрульний перевів подих, його фрази були завчені, статутні. Я чекав, коли підлеглий перейде до суті, зморщив носа. — …На місці виявлені тіла невідомих осіб без ознак життя, і одну особу в шоковому стані…

—Швидку викликали? Не натоптали там?

Патрульний крутив головою, як дзиґа. Я махнув рукою до інших в сторону будівлі.

—Ну ідемо подивимось. До роботи, хлопці. — люди перестали гомоніти і рушили за патрульним. Криміналісти несли свої чемоданчики, перестрибували через калюжі. Ранок починався не з кави, а з холоду. — Огородіть периметр і не впускайте нікого.

Я потер замерзлі руки, оглянув територію. Злочин трапився у промисловій зоні на окраїні міста. У декількох десятках метрів від головної догори знаходилась двоповерхова будівля, шість вікон в ширину. Територія була занедбана, сяк-так обгороджена іржавою сіткою, опале листя ніхто не збирав, порожні пляшки з під пива та горілки валялись довкола; папірці, шприци. До будівлі вела смуга болота, відділена з двох боків порепаним бордюром. Під ногами чвакало місиво із багна.

—Хто власник будівлі? Виясняли?

—Розбираємось. Криміналісти приступили до роботи, пане капітане. Там… Потрібно, щоб ви це побачили. І… один живий.

Роззирнувся довкола. Туман пеленою затуляв усе, що знаходилось за іржавою сіткою. Фасад будівлі був обдертим, облицьований плиткою, більша частина якої пооблітала і валялась на землі, вікна у старих дерев’яних оправах на першому поверсі заґратовані. Я піднявся по убогих сходах до центральних дверей, пошарпав клямку. Замкнено. На стіні біля входу висіли дві таблички. Одна інформувала, що тут якесь ПМП «Зерня», під нею — на синьому фоні, в пошарпаній оправі «Садове товариство «Зелений гай» і вже від руки написаний маркером номер телефону.

—Пане капітане, вхід з тилу.

Невдоволено озирнувся на патрульного, який махав мені рукою на розі будинку, тільки і спромігся кивнути. Бісова мряка пригнічувала. Каркання ворон дратували і страхали. Тут тільки фільми жахів знімати, промайнуло у голові. Покрокував до патрульного, намагаючись оминути калабані. Ранковий холод пронизував до кісток. Годинник на моїй руці показував о пів на сьому. В такій порі місто лише прокидалось.

—Чи були сліди від коліс? Чи охороняв будівлю сторож?

Патрульний зібрався відповісти, але я махнув рукою. Це швидше були думки в голос. Багато запитань, на які потрібно знайти відповіді.

—Там на дощечці садового товариства є номер телефону. Зателефонуйте їм і скажіть щоб прибув до відділку їх керівник або власник будівлі. В деталі не удавайтесь. Зрозуміло?