Розділ 1. Місто Химер

У ранковому тумані силуети смерек здавалися охоронцями лісової тиші. Цю саму тишу безцеремонно порушував протяжний скрип коліс, що натикалися на коріння.

Вчепившись в лаву обома руками, Майя намагалася не дивитися в бік скелястого обриву. Проте очі так і притягували широка паща ущелини. Старий віз нісся по вузькій дорозі майже по краю прірви.

Кучер – худий хлопчина в темно-зеленому сюртуку і казанку – насвистував бадьору мелодію. Його непорушний спокій дівчину вражав настільки ж глибоко, як і прірва, в яку вони ризикували зірватися.

— Ще довго до Цвіточа? — напружено поцікавилася Майя.

Кучер перестав насвистувати й подивився на неї. В його зелених очах танцювали смішинки, а з-під капелюха-казанка визирали каштанові кучері. Здавалося, все в хлопці випромінює енергію і бадьорість, і Майя навіть не знала: він настільки сміливий або настільки дурний?

— Вже скоро. Проїдемо ущелину, і ви побачите місто, — підморгнув кучер.

Майя стулила губи. Ще прокинувшись в поїзді за годину до прибуття, вона зрозуміла — ранок буде довгим. До Цвіточа, в який вона тримала шлях, потяги зараз не ходять. Довелося висадитися в якомусь невиразному селі Дубрівка — самому ближньому до міста, але ця «близькість» дорівнювала півдня їзди через гори й ліс.

На землях Чарогір’я водилися різні потвори, наприклад, упирі чи найбільш кровожерливі й ненаситні чудовиська — комарі. Але з одним видом місцевих кровопивців Майя зіткнулася ще на станції. Коли познайомилася з тутешніми власниками безтарок і їх апетитами за свої послуги.

І ось, сплативши найдорожче корито з колесами у своєму житті, Майя все гадала, що швидше розлетиться в друзки: жалібно скрипучі дошки під нею або її так само жалібно скрипучі нерви.

— А не знаєте, чому поїзди у Цвіточ не ходять? — дівчина повернулася до хлопця, вирішивши хоча б розмовою відвернути себе від прірви.

— Так весняний зсув тунель завалив. Досі розгрібають.

— Чи не лісовий народ постарався?

— Наш народ, — зітхнув хлопець. — Вирубують без розбору ліс в горах, а вони нас від талих вод захищають. Ось і отримали. Дивно, чому на столичному вокзалі вас не попередили, що потрібно додатково наймати екіпаж.

— Мене попередили, — відповіла Майя і тихо буркнула: — Лише забули згадати, що треба спочатку будинок продати, щоб у вас дозволити собі дерев'яну чортопхайку...

— Хах, а що ж ви чекали? — пожав плечима кучер, який почув її невдоволення. — Більшість з наших їздять по короткій дорозі через ліс Тисячі Шепотів, а там чи не кожен місяць знаходять тіло невдалого туриста. Місцеві справедливо вимагають додаткову плату за ризик.

Майя зітхнула. А хто їй доплатить за ризик розбитися тут?

Раптом стіна синіх ялин відступила в сутінь, відкриваючи погляду чудову панораму. Поросла густим лісом гірська гряда повзла до горизонту, де ховалась в туманній вуалі.

Майя затамувала подих, роздивляючись махрове покривало із лісу, смарагдово-хвойні пагорби й темні складки ярів, в які ще не добралися промені висхідного сонця. На мить дівчина забула про проблеми ранку і навіть про страшну прірву.

Край Чарогір’є мав особливу славу в першу чергу завдяки магії, що жила на цих землях. Кожен житель королівства Оскарія чув про це місце з казок, пісень або билин. Безліч чарівних істот і зачарованих джерел, скарби таємних печер і прихованих стежок. На перший погляд — земля обітована для магів всіх мастей, любителів пригод і просто охочих відпочити серед найкрасивіших пейзажів природи.

Однак край гір навряд чи можна назвати казкою зі сторінок дитячої книжки. Хоча б тому, що його чарівну атмосферу створювали в тому числі й страшні історії про жорстокість та підступність деяких мешканців. Чого тільки варті розповіді про ритуальні трапези у повню, де обов'язкова страва — свіже людське м’ясо.

Сині смереки знову підступили, закривши вид на ранкову зорю. Дорога занурилась назад у сутінок.

— Ну... добре. Їх можна зрозуміти, — знехотя, але визнала Майя позицію кучерів.

Вона подивилася на прірву — тепер вони їхали ще ближче до краю. Здається, дорога ставала вужчою. Та й старі дошки скрипіли підозріло голосніше.

— Хіба ми їдемо головною дорогою? — ледве відвернулася від обриву Майя.

— Ні. Я їжджу обхідними шляхами. Теж не найбезпечнішими, — розвів кучер руками, — але вже краще зі скелі зірвуся і розіб’юся, як помідор, ніж стану закускою на нічних бенкетах демонів.

Майя нервово хмикнула — її не спокушали обидва варіанти.

— Але туризм у вас тут б'є всі рекорди, — тихо обізвалась дівчина. — Ці страшні розправи тільки додають вам хліб. А лісовий нежиті — м'ясо...

Вийшовши з поїзда на станції, навіть вона з першого погляду чітко визначила місцевих з гронами оберегів, вузликами й вінками з трав, і приїжджих, які з відкритими ротами розглядали аборигенів і тихо над ними сміялися. Ось тільки як їм буде смішно, коли вони зрозуміють, що вузьке довге плаття і модний віяло навряд чи допоможуть втекти від ненажерливого вовкулака.

— Хех, так людей завжди приваблювала магія, — хитро усміхнувся кучер і багатозначно глянув на дівчину. — Навіть в її самих страшних проявах.

Майя чекала продовження, але співрозмовник не став нічого додавати, повернувши увагу до дороги. Візок різко підскочив на великому корені, і дівчина ще сильніше стиснула край лавки. У цей момент їй здалося, що на іншій стороні обриву ковзнув темний силует і спритно зник у хащах. Майя раптом згадала, що саме там починався той самий ліс Тисячі Шепотів, і інстинктивно доторкнулась до синьої стрічки на шиї — по всій її довжині йшли вишиті срібною ниткою символи.

— Ваш оберіг? — помітив її рух кучер.

Дівчина кивнула і запитала:

— Бар'єр добре працює? Лісові не пробираються у місто?

— Бувають поодинокі випадки — занадто велика площа бар'єра, щоб встежити за кожною новою щілиною. Але в цілому Цвіточ захищений, — хлопець повернувся до Майї. — Та не раджу гуляти містом вночі. Оберіг захистить вас від фейрі й демонів, але не від людей. А деякі з них гірше монстрів з самої темної хащі.