Без табу

Без табу

19.08

Ми завжди мешкали разом. Не пам’ятаю такого дня, щоб хтось із нас покидав тісну кімнату. Вічна темрява навчила нас слухати. (Про світло ми чули по радіо). Бачити вухами. Вдивлятись доторками. Біля тебе завжди чиєсь тіло, чиєсь зітхання.

10.10.

Відбулися зміни. Комірчину перенесли. Дехто, говорив: «Це на краще. Нарешті зміни». Інші торочили про кінець світу та забуття. Але міфологічного світла досі не бачили.

14.10.

Комірчина зупинилась. Кардинальних змін не відбулося. Проте, за той час, коли рухалась наша капсула, ми розділились. Одні, утворили секту «Світло», іншим вистачило клепки назватись «Падіння». Від сьогодні зовнішні звуки розбавлені солодкими молитвами. А я? Я ж чекаю. Не знаю чого, та принаймні не божевільних казок.

5.11.

Я помилився, світло існує. О, які були щасливі сектанти. Їхні екзальтовані крики не давали мені спокою. Вони навіть підгребли під себе «Падіння» й готовились до майбутнього «Освітлення» - так у них називається день, коли будуть освячені Білим.

6.11.

«Освітлення» відбулось, та не так як вони хотіли. Всього на мить, комірчина осялась яскравим спалахом і я побачив зелені голови братів і сестер. Вони затамували подих в очікуванні. А далі величезні пальці витягли сестру неподалік від мене.

Світло зникло. Світло воскресло. Воно повернуло сестру назад до отари. Досі пам’ятаю її почорнілу опалену голову.

7.11.

Нас стає дедалі менше. Недоторканих. Більше не чути молитов і вигуків захвату. Лише плач.

8.11.

Сьогодні я вперше побачив його обличчя. Обличчя мого істинного бога. Світло – інструмент, котрим вимережує нашу короткочасну долю. Як же я хочу торкнутися його. Відчути божественну силу на собі. Я більше не лякаюсь полум’я. Я чекаю.

10.11.

В мене з’явилась забава.  У мить відкриття комірчини, підслуховую розмови богів.

«… Знаєш, я сумую за часом, коли сидів з нею на сходах, пив розчину каву і наповнював легені димом. Вона розказувала про своє життя, а я мовчки страждав, розуміючи, що ніколи не буду з нею. Навіть вигадав назву для цих днів – Чайкава.

«…Їдьмо до Ісландії. Холод закарбує усе.»

20.11.

Врешті здійснилась мрія. Рука бога запалює моє тіло вогнем. Крізь агонію помічаю колючий та одночасно величний краєвид. Тисячолітні скелі опускають ноги на дзеркальне обличчя гірського озера. Він сидить на краю прірви. Дивиться, як я догораю. Хто щасливіший? Бог чи мої думки? Кидає мене до провалля. Лечу.

Споглядаю.

Споглядаю його падіння.

Він випереджає мене.

Наздоганяю.

Дотик.

Плюскіт. 



О.Іден

Відредаговано: 14.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись