Білий пес

Максим

Я сьогодні прокинувся надто рано навіть для пробіжки, ривком піднімаюсь зі свого ліжка, застрибую в джинси, на ходу тисну на кнопку кавової машини. Я люблю дуже міцну чорну каву, але неодмінно з цукром. Взуваю кросівки і чую сповіщення машини, що кава вже готова, забігаю на пальцях, щоб не забруднити підлогу, забираю паперовий стакан з кавою та виходжу зі свого дому. Сосни навколо створюють ілюзію затишку, а вже за мить свідомість висипає на мене, наче крижану воду з відра, спогади про сьогоднішній сон. Дерева відразу навіюють моторошну готику, темно-зелені крони ніби зводяться над головою і ще трохи притиснуть своєю вагою до землі, не залишивши сліду. Ще досить рано, місяць все ще в ролі господаря на темному схилі, я роблю перший гарячий ковток і думаю, що я давно вже не господар свого життя. Тільки сни. Тільки вина. Тільки пошуки. Моя мати картає себе і мені не може це не боліти. Вона шкодує, що не кинула мене, обравши його. Так, вона шкодує. Я поганий син, найгірший з тих які бувають, але вона ніколи не зізнається в цьому. Її материнське серце розбилось на дві половини, і одну з них вона не знайде, мабуть, ніколи більше. Я мушу допомогти матері позбутись цієї вини, чого б це не коштувало мені. Два роки назад я отримав значок поліцейського, склав присягу і поклявся собі, що знайду його, бо інакше нікому з нас більше не знати спокою. Повертаюсь в дім, дзеркало на протилежній стіні ніби з докором каже, -підійди, глянь, глянь на мене, ось я виглядаю точно, як твоя найбільша втрата, глянь мені в очі, глянь собі. Я вдягаю футболку кольору хакі, беру легку куртку і щойно вийшовши з дому, переходжу на біг.

Запах ранку і мокрого листя, як в дитинстві, коли я плентався дорогою до школи. Я вдихаю знайомий запах на повні груди, а потім щось всередині мене, той вулкан, що час від часу дає про себе знати, прокидається і отруює мою душу. Моє тіло реагує диким ривком вперед і я біжу так, наче всі монстри вилізли з-під мого дитячого ліжка і женуться за мною тепер. Мої стопи, здається, не торкаються землі, а відштовхуються від одного тільки повітря. Я біжу так, ніби вірю, що разом з силами, мене покине також цей біль. Я біжу. Сили майже залишають мене, коли я дістаюсь вершини невеликої гори, а біль досі пульсує, штовхає в спину і мені хочеться бігти далі, не зважаючи на втому, щоб нарешті врятуватись від нього втечею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше