Боги не живуть у садах Гомори

Боги не живуть у садах Гоморри.

Від піску не сховаєшся. Міріади його очей прокладають шлях через мертві кімнати древніх царів пустелі. Вони ллються кристалами на голови кам’яних вартових, котрі не дають Гоморрі захлинутись сухими потоками. А наситившись її благаннями втамувати спрагу, опадають дощем на перевернуту сторінку історії міста, де чорнило змішується із тінями, породжуює Тремора.
Батька страхів.

Стань його думками.

Не озирайся.
Дивись уважно.

Ось він – самотній велит, шматує худими ногами залишки ранкового туману. Сизі пір’їні колихаються над бруківкою і чекають на золоті голки Еоса. Чоловік зупиняється. Вдивляється у потріскану вітрину кав’ярні.

Нахиляється.

Зачерпує повну жменю імли.

Нитки в’ються у долонях безкінечним сизим клубком.

Темп уповільнюється.

Голки нагострені.

Еос вишиває мереживо крізь аорти людських сердець. Нитка за ниткою, вона сплітає павутину навколо Тремора.

- Торкнися вузлика. – говорить до нього Стріча.

Він мовчить. Страх не любить наказів. Та все ж торкається скла, щоб проникнути у задзеркалля.

Лівиця хапає вузлик.

Пісок сиплеться крізь пальці, а вітер ним же накладає сьомий енохіанський ключ.

Тіні в задзеркаллі хамелеонять оголеними тілами під солодку мову вайделота: « Ra-asa isalamanu para-di-zoda…»

Пісня замовкає… Тільки чути, як дзвенять нитки під вагою чорної кішки за спиною у Тремора.