Розділ 1. Дорога.

Сьогодні все навколо якось не складалось.

Будильник не спрацював, каву розлила, маршрутка запізнилась, ледве всунулась у приміську електричку.

А все тому, що я дуже зла - я не розумію, навіщо потрібен мій підпис на документах, якщо я оформила нотаріальне доручення на ведення справ на голову села. Але саме з цієї причини я їду у невеличке селище на Чернігівщині.

Моя бабуся жила там, але померла вже дуже давно. Її невеличка хатинка на околиці пустувала багато років. Лише кілька разів на рік, як старша онука, я приїздила навести лад на подвір’ї. Мабуть не тому, що старша, а тому, що це більше нікому не було потрібно. От і скинули на мене всі формальності.

Взагалі мені подобається садиба, але катастрофічно не вистачає часу на все.

Тому я і зраділа, і дещо здивувалась, коли  мені зателефонував голова села, Василь Петрович, і запропонував продати хату.

Потихеньку коливався вагон електрички, за вікном пробігали ліси, поля, річки і мене почало клонити в сон.

Раптово хтось торкнувся моєї руки, я здригнулась і розплющила очі. І розплющила їх ще ширше, коли усвідомила, що навколо мене нікого немає. Лише в кінці вагону легенько похропує якийсь трудяга, мабуть заробітчанин.

- Дивина, - подумала я, і знову занурилась в сон.

Вечоріло, я була вже майже на місці. На залізничному вокзалі було, як завжди, безлюдно. В дитинстві ми з друзями любили лазити по рельсах та старенькому наземному переходу. Лише коли його оголосили аварійним, нам було суворо заборонено там з’являтись.

Очі піднялись догори, і я помітила постать.

Придивилась краще:

- Ну, то мабуть тінь, нікого там немає. Потрібно швиденько йти до садиби.