Бюро добрих послуг

На екрані ноутбука крихітні фігурки бійців «Управління «В» ЦСП ФСБ стрімко розсипалися по пласкому даху сірого панельного будинку. Ось троє з них підбігли до краю і опинилися над балконом квартири на верхньому поверсі. Дві фігурки спритно розмотали мотузки і привʼязали до них якісь предмети. Перша фігурка скинула вантаж так, щоб він пролетів по дузі і вибив вікно кімнати з балконом. Щойно за першим вантажем полетів інший. Через секунду вибухом винесло назовні рештки скла і двері. Десь з-за кадру почувся нерозбірливий і владний гавкіт мегафону. Дві зігнуті людські постаті непевними кроками видибали на балкон, кашляючи і спотикаючись. Підкоряючись голосу з мегафону, вони лягли на підлогу і заклали руки за голови. Третя сіра фігурка на даху спритно підбігла до краю і кілька разів вистрілила по лежачих з пістолета. Камера добре зняла те, як смикались їх тіла при влучанні куль. Кадри змінилися написом на чорному фоні: «Ліквідація членів екстремістського угрупування НСБ-Північ. Іваново. Московска обл. 21.10.2008. Оперативна зйомка».

Під час всієї демонстрації рука майора ФСБ Хабіпова лежала на плечі Антона. Звісно, нічого дружнього у цьому жесті не було. Просто засторога на випадок, якщо Антону захочеться відвернутись.

– Це називається «П’ятирічка боротьби з екстремізмом». Режим нульової терпимості. Ми показуємо цей фільм таким як ти. Зігунам всіляким, народовольцям доморощеним, пасіонаріям. Тим, хто загрожує стабільності. Брудній піні. Вічним двом відсоткам лайна. Щоб ви зрозуміли одну просту річ. Якщо ви досі живі й на свободі, – Хабіпов нахилився до Антонового вуха, – то це не ваша заслуга. І не наш недолік, як би сказав товариш Дзержинський. А тому, що так треба.

Антон мовчки слухав майора, поки у нього перед очима маленькі фігурки смикалися від влучань у оточенні акуратних фонтанчиків бетонного пилу. Фраза «тому, що так треба» була, по суті, зайвою. Він чудово знав, чого треба від нього Хабіпову. Антон давно і безнадійно «стукав». Він «стукав» на БОНС, на РПНІ, на «Північне братство», на всіх і кожного, хто цікавив Хабіпова і на кого міг. Просто майор любив свою роботу і ніколи не втрачав нагоди влаштувати промову. Але, очевидно, того, що робив Антон для свого куратора стало замало, інакше б він не влаштував персональної бесіди. Отже, від нього вимагатимуть більше. Відмов тут не приймають.

Але Антон і не відмовлявся. Вибір є завжди, але свій Антон зробив давно і відступати від нього навіть не думав.

Коли ти хочеш відчувати власну правоту, коли  впевнений у своїй перевазі, то лишається лише знайти у чому саме ти правий, і чому саме ти переважаєш інших. Це природній потяг, як голод чи хіть. Кожна людина втамовує його по-своєму. Хтось стає науковцем, хтось накопичує багатство, хтось займається спортом. Антон це питання вирішив просто. Він правий, бо інші помиляються. Він вище за правом народження. Після цього висновку шлях до ультраправих ідей зовсім короткий, адже коли ти впевнений у свої перевазі, то поширюєш її на поняття, через які визначаєшся сам – рід, нація, раса. Але було ще дещо. Його приваблювали  атрибути сили і влади, приналежності до вищої касти. Що могло бути краще, ніж одним своїм виглядом викликати страх і повагу, наче ССівский офіцер на прогулянці окупованим Парижем? Цей потяг до тоталітарної естетики часто важив для нього більше, ніж ідеологія. Так, деякий час він близько контактував з «Великою Росією» Савєльєва через їх круті однострої, та навіть націонал-більшовиками Едічки Лімонова, але їх відверта фрікуватість все ж досить швидко відворотила його. В цілому ж Антона цікавив «двіж» як такий, а тому він заводив знайомства з безліччю правих, як організованих, так і ні. Поступово він пристав до РНЄ Баркашова. Звичайно, кращі часи організації давно були в минулому. У 93 році озброєні загони РНЄ, що виступали на боці Парламенту, могли відкрито крокувати Москвою. Але і тепер Антонові імпонувала сувора атмосфера підпілля. Хоча ця «підпільність» була доволі умовна  як він потім довідався. РНЄ виявилося «пісочницею», яку використовували МВС і ФСБ для вербування сексотів і провокаторів. Всі дані новачків в кінці місяця передавалися верхівкою організації кураторам, а тому скоро за Антоном прийшли і популярно пояснили, що він «встряв». Йому перерахували статті і строки за них, загинаючи пальці для наочності. Виходило від 5 до 10 років «суворого» і це при тому, що, по суті, Антон ще нічого не встиг зробити в організації. Просто ходив на збори, вишколи, читав літературу, платив внески. Він майже зрадів, коли йому зробили пропозицію, від якої неможливо було відмовитись.

Мабуть, Антон ніколи б і нікому у цьому не зізнався, але він був щасливий. Він робив те, що йому подобалося і отримував за це гроші. Саме так уявляють щастя японці.  У Хабіпова був не лише канчук, а ще й пряники. Причому пряники мали доларовий еквівалент. Не надто багато, щоби одного разу Антонові стало досить, але і достатньо, щоби пробудити в ньому смак до хороших речей і забезпеченого життя. Якісний одяг «правих» брендів і хороша трава коштували немало, а заробляти на них чесною працею було не лише важко, але й порушувало ту саму японську формулу щастя. Антон любив небезпеку, інтелектуальній виклик, несподіванки і адреналін, а не одноманітну рутину чи перекладання важких речей з місця на місце.

Адреналіну було більш ніж досить. Вершиною його кр’єри, як провокатора і сексота, була участь у справі БОНС – Бойової Організації Націонал-Соціалістів та партії «Російський приклад». Ця історія гриміла по усіх газетах і каналах та викликала сильний резонанс у суспільстві.
 На лаву підсудних потрапили кілька членів і організаторів БОНС – Ілля Холодов, Микита Громов, Євгенія Тарсіс, Максим Бурдюков і Юрій Добронравов. Їх звинувачували в кількох гучних вбивствах та організації терористичного екстремістського угрупування. Антон знав цю історію зсередини.