Час Героя

Розділ 1. РОМА|АЛЕКС. День, коли нас втягнули в протистояння, до якого жоден з нас був не готовий.

 

#зараз

 

 POV РОМА

Бля, бля, бля, я знав, знав що так трапиться.

Я гнав до будинку Рейни на максимальній швидкості.

Алекс відключився, прямо як тоді, на завданні. Знов хоче з усім розібратися самостійно. Бісить мене ця його самостійність!

Мізки в нього сьогодні зовсім не працюють, ну нащо, нащо він відключив навушник... Стратег блін. Стратеги не мають намагатися все зробити самостійно! Вони мають перекладати обов’язки, розподіляти їх між членами команди...

Несподівано, мій телефон задзвонив. Я одразу ж прийняв виклик, думаючи, що це Алекс, але...

— Ромо, чому ви покинули перескладання, це ж останнє перескладання і...

— Бенкет в родині Рейни, цілі, яку ми захищаємо. Там збройний напад. Деталей не знаю, але там моя команда. Можу попросити вас викликати туди підмогу? І медиків... Там стрілянина.

— Так, зрозумів, відключаюсь, — на диво спокійно і швидко зрозумів мене куратор і дійсно відключився.

А я вже під’їхав до будинку Рейни.

В кишені був пістолет. Не те щоб я вмів влучно стріляти, але ж це краще, ніж нічого.

Також я був в бронежилеті, бо мав погане передчуття.

Зовні охорони не було. Значить, їх всіх знешкодили? Ден і Аля, що з тими двома, що з Юмі? Чому мені здається, що двоє перших взагалі не на нашому боці...

Радарна здібність сьогодні грала проти мене... Тільки наблизившись до цього будинку, я відчув відчай і страх.

Голова почала розколюватись, я навіть мало не впав від цієї хвилі страху... Припав до стіни і зрозумів, наскільки жалюгідним був зараз.

Чорт... Відключити здібність. Те, чому я так і не навчився. Хіба що... — я засунув руку в кишеню і дістав звідти таблетки. — Але якщо використаю їх зараз, то дві години буду просто людиною. Не зможу вловити нічого... Ні, так не можна. Я не можу.

Я маю триматися.

Несподівано я відчув знайому енергетику. Це була Рейна. Вона якраз виходила з будинку з іншого боку...

Я знов поглянув на будинок, наповнений болем і страхом.

Там від мене не буде користі, я розумів це.

Але Алекс, він пішов на людину з пушкою... Я ж знаю його, пішов, сто відсотків пішов. Якщо його ранили, то...

Я міг би зараз переналаштуватися на енергетику Алекса і знайти його, але тоді я загублю слід Рейни.

Раптом побачив, що до будівлі бігуть однаково вдягнені(під поліцію) люди. Це, напевно, підмога...

Рейна віддалялася і скоро я вже не зможу радарити її.

Треба було вирішувати, що робити...

— Ви в порядку? — до мене звернувся один зі спецпризначинців.

— Так, — я кивнув, в голові паморочилося... — Вам пояснили ситуацію?

— Так, все буде добре, не переймайтесь, — сказав він стандартну фразу, а я хотів засміятись...

«Все буде добре», ну авжеж блін.

Тим часом всі вони пішли штурмом на будинок.

Рейна була вже майже на межі мого сприйняття. Добре, вирішено. Я поїду за цією саботажницею і виб’ю з неї все...

— Ромо, це ти? — до мене підбігли Ден та Аля.

Аля одразу почала мене хілити(*лікувати). Я відчув себе бадьорішим.

— Як кеп?

— Він був в залі, а ми — в коридорі, коли все це трапилося... Ми викликали підмогу.   

Це був обман. Я знав, що це був обман, бо Алекс же сказав, що вони були в залі. Але зараз... Зараз я не можу видати того, що я це знаю.

Чорт... Ден може знешкодити мене за пару секунд. Серце билося часто. Що я маю зробити? Прибрати їх звідси? Алексу допоможуть, навіть якщо він в біді, йому допоможуть... Я маю прибрати їх звідси, щоб вони не завадили цьому.

— Рейна, вона швидко віддаляється, — я мало не підскочив з місця і буквально побіг до парковки. — Їдемо за нею, кепу допоможуть, — я намагався сказати це якомога спокійніше.

Мені не хотілося, щоб вони залишалися поруч з кепом...

— Давай на машині... — запропонував Ден.

— Окей...

Значить, хочете прибрати мене? Не важливо. Просто йдіть подалі від кепа.

В кишені я намацав телефон і почав набирати повідомлення для Алекса.

Він прочитає його, обов’язково прочитає, як тільки прийде в норму...

Тоді я лиш усміхнувся, ще не знав, що саме цей день стане початком кінця... Саме в той день усіх нас остаточно втягнули в протистояння, до якого ніхто з нас не був готовий...

 POV АЛЕКС

#пару_місяців_до_того

— ...Всі ви — талановиті, але дуже погано працюєте в команді. Саме тому ви зараз тут. Якщо у вас не вийде потоваришувати, то вам не дадуть рекомендації і, відповідно, не візьмуть на практику, навіть не дивлячись на те, що ви всі склали інші бакалаврські екзамени, – Влад, наш педагог з командної взаємодії, темноволосий кароокий чоловік років сорока, виглядав доволі стомленим. – Ваше завдання — врятувати заручника, – він глянув на закинуту десятиповерхівку, біля якої ми стояли. – Десь в цій будівлі є злодій та заручник. Крім того, будівля замінована, тож на порятунок у вас є рівно сорок п’ять хвилин до вибуху. 

Завдання здавалося доволі складним, особливо з урахуванням того, що часу давалося вкрай мало. Напевно, це було зроблено для того, щоб поставити нас всіх у стресову ситуацію і подивитися, як ми з нею впораємося. 

— Розмінування можливе? Чи час до вибуху — це просто  стандартна умова? – запитав я в екзаменатора. 

— Розмінування можливе, – Влад кивнув та усміхнувся. — Якщо будівлю буде розміновано, то ліміт часу на порятунок знімається. 

— Зрозуміло, – я теж кивнув викладачу. 

— Готові? — перепитав Влад. 

— Так, – мало не хором відповіли всі ми. 



Холод Влада

Відредаговано: 13.03.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись