Час Мертвих

Час Мертвих

Сонячна діва прокинулась і полинула над горизонтом у своїй колісниці, даруючи землі останні теплі промені.

Та це не рятувало хлопчину, який скоцюрблено дрімав під деревом, закутавшись в овечу шкуру. За ніч холод пройняв його до самих кісток і крізь дрімоту він боявся, що як не прокинеться зараз, то не прокинеться вже ніколи. Насилу долаючи сонливість, хлопець розплющив очі. І саме вчасно. Із густих заростей навпроти на нього вже давно чигали голодні вовчі очі. Мабуть, звір ще уночі почув запах дикого кроля, якого готував над вогнищем хлопець.

Заціпенівши від жаху, юнак ще якийсь час не наважувався поворухнутись. Зрештою, повільно, не зводячи погляду з вовка, він спробував дістати із залишків нічного вогнища поліно, що досі жевріло. Йому страшенно пощастило – досить було лише роздути жар, як сухе дерево одразу ж загорілось. Вовк загарчав, відверто виказавши свою агресію та претензію на залишки м’яса. Шкірячи зуби він готувався кинутися на беззахисного хлопчину.

Та той, незважаючи на свій доволі жалюгідний вигляд, виявився не таким уже й беззахисним. Міцно вчепившись за палаюче поліно парубок почав шалено розмахувати перед самісіньким вовчим носом. Хижак явно не очікував такого повороту подій. Полум’я обпалювало йому шерсть, зводячи нанівець усі спроби атакувати. Коли ж вовча паща замість людської плоті скуштувала вогню, вовчисько, піджавши хвоста, кинувся навтьоки.

Хлопець тріумфував. Йому здавалося, що боги сьогодні на його боці. Роздмухавши нічне багаття, він підкріпився залишками вчорашнього полювання. Сьогодні йому доведеться пройти немалий шлях перед тим, як знову випаде перепочити.

Вже минуло чимало днів відтоді, як парубок покинув батьківський дім разом із іншими хлопцями, що досягли зрілості. Мабуть, усі інші вже давно повернулись додому справжніми чоловіками. У поселенні знали, що хлопчина не вирізнявся нічим особливим серед своїх однолітків. Саме тому перемога над вовком його так підбадьорила.

- Часом не знати, що готують тобі боги, – подумав він.

Він мусив впоратися сьогодні. Наближається останній шанс показати себе.

Зібравши небагаті пожитки він ще раз все оглянув: сокира аби підготувати дрова на розпал, лук та декілька стріл, овеча шкура, що так-сяк оберігала його від нічних заморозків – це все, чим спорядили його батьки у дорогу. Подорожуючи лісом, хлопець також вирізав собі доброго ціпка – так було зручніше долати великі відстані.

Орієнтуючись за мохом на деревах та каменюках, що стирчали із ґрунту, наче кістки матінки-землі, хлопець потроху просувався у північному напрямку, та своєї цілі так і не зустрів. Можливо, він заблукав? Та що тоді? Повернутись? Та повернення додому означало б лише одне – ганьбу.

Хлопчині подобалося в лісі. Тут він був наодинці із самим собою та Природою. Тут він відчував присутність чогось такого, що в людському середовищі майже зникало. Його оточував спокій.

Щоправда, будь-який спокій прагне до свого абсолюту – вічного спокою. А він не поспішав вирушати назустріч богам та предкам.

- Я мушу впоратись… У мене немає іншого вибору…, - думав парубок, торуючи собі шлях у лісових хащах. Він лише зрідка піднімав голову до неба, слідкуючи за тим, аби не забити ноги об коріння. Так хлопець ішов, допоки яскраве сонце не піднялося високо над горизонтом та почало спадати, потроху готуючись до сну.

Раптом пронизливий жіночий крик повернув юнака до реальності.

- Рятуйте! Допоможіть, хто-небудь! – відчайдушно кричав невідомий йому голос.

- Кричи, кричи. Ніхто тебе тут не почує… Сюди, мабуть, уже багато зим ніхто не заходив.

Попереду, кроків за двадцять від нього, у густій траві боролися чоловік та молода дівчина, захоплені боротьбою настільки, що й не помітили хлопчину. Пригледівшись, парубок зрозумів, що ніколи не зустрічав до цього дня ні агресора, ні його жертву. Мабуть, вони прийшли із сусіднього поселення. Отже, він зайшов вже так далеко…

- Що ж робити? Як допомогти? - майнули стривожені думки у його голові. Він бачив, як чоловік намагається здерти із дівчини одяг. Вигляд її оголеного тіла ще більше спантеличив хлопця. Трохи повагавшись чи варто взагалі втручатись, юнак скинув свої пожитки та зробив найбезрозсудніше, що міг зробити – кинувся на чоловіка голіруч.

- Ат!.. – закричав той, від несподіванки облишивши дівчину. – Ти ще хто такий, сопливий негіднику? 

Парубок стрибнув на супротивника, вчепившись тому за шию, і намагаючись таким чином відтягти ґвалтівника від нещасної. Та сила була не на його боці. Чим він взагалі думав, втручаючись у їхні справи?

Чоловік рвучко вирвався із його захвату та з усієї сили вдарив настирливому юнаку у груди так, що світ навколо того померк. 

- Тьху, мала мерзота. Де він взагалі тут взявся? – задоволений своєю міццю нападник вилаявся та сплюнув на бездиханне тіло хлопчини. Налякана дівчина хотіла було підвестися, коли чоловік знову звернув свою увагу на неї. Щось у його штанях вимагало продовження. – А тепер я повернуся до тебе…

Пітьма поглинула юнака. Та ненадовго. Глухий біль у ребрах не стихав, змушуючи прийти до тями. На тому світі його ще не чекали. Дихати було тяжко, та він спробував. Мусив. Кожен подих віддавав болем у грудях, але ребра, наче, були цілі. Можливо, боги і справді були сьогодні на його боці.

Коли він розплющив очі, то його погляд ще якийсь час не міг сфокусуватися. Він лежав та слухав крики дівчини, що не витримала силового напору чоловіка та піддалась таки на насильницький акт злягання. Буря емоцій, що бушувала у ньому, спрямовала усі почуття в невимовну агресію. Небезпека ситуації, в яку він потрапив вивільнила ці почуття.

Опанувавши своє тіло, хлопчина підвівся на ноги, що досі трусилися, та обережно потягнувся за сокирою, яку доречніше було б завжди носити при поясі. Від сьогодні, він так і робитиме. 



Володимир Максимчук

Відредаговано: 26.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись