Через твої забаганки

Глава 1.

Чого тільки вартує життя татусевої принцеси, якій от-от виповниться вісімнадцять: більше індивідуальних занять, більше переговорів зі строгими дядьками; менше гулянок з подругами, менше пестощів і таємних поблажок матері… Постійний кам'яний вираз обличчя особистого охоронця, який щоденно стоїть як не за дверима, то за вікном. І покоївки вже не питають мене, чи не бажаю я пройтися садом. Матуся ходить у місто на шопінг сама, відштовхуючи свою доню тим, що в неї на носі черговий урок (хоча з жалем дивиться на те, як тато викрадає декого під час розмови, бо нова поїздка намітилася). Мої товаришки, яких і так було мало, поступово забували мене… 
Як же набридло так жити! Де моя безтурботність? Де моя свобода вибору? Де те усе? Останніми роками, починаючи з десяти, інтенсивність і частота побачень з учителями зросла настільки, що у графіку неділя носила офіційну назву "Без копит". Чому? Та бо я їх просто відкидаю! Будні та субота - це незмінна рутина. Встала о восьмій, і до одинадцятої повіки не стулиш! За п'ять годин стервозна жіночка зіграє з тобою по-англійськи і по-німецьки, а бородатий чоловік знаходитиме корені зі ста двадцяти(і байдуже, що його нема!) та настільки нудно розповідатиме тобі про світовий ринок, що ти плюнеш на закордонні подорожі. Не міг кращого географа знайти? Ну, такого, щоб я роздирала його запитаннями, а не дрімала за книгою? Ні? Звичайно, а нащо ж… Головне, аби я стала гідним нащадком, який утримуватиме ту дурнувату компанію. Ну і ще бездоганним і нездоланним конкурентом. Так-так, все, батечку, як ти там собі порозписував… Саме на таку безжалісну і байдужу сіру постать повинна перетворитися я. І за що?
-Пані Астро, - звернувся водій, не відволікаючись від дороги, - ми майже на місці. Вам допомогти з пакетами?
-Ні, спасибі, - відповіла я, спостерігаючи за знайомими "краєвидами" за склом. - Геліосе, мій татусь сьогодні затримається і ще на довго?
-На жаль, міс. Він і вас би взяв із собою, але гість із Франції, а ви французької не знаєте. Тому потерпіть трохи.
-Угу.
"Аякже, ще на мої плечі третю мову не скидали. Я, по-вашому, поліглот? А той катівник нехай затримується. Слава Богу, "школа" нині вже завершена. Зараз пообідаю, а там і в сад вийду. Чудова ідея!" - подумала собі, поки машина займала своє законне місце поряд з будинком. Дверцята відчинилися, і з симпатичного сталевого коня кольору фіалки вийшла я. Цей замок, ця неприступна жовта фортеця у три поверхи, де утримується типова сімейка (двоє дорослих, одна дитина) та дванадцять покоївок. Навіює якийсь страх, а з ним і настороженість. Пластикові віконця, деякі з яких простягалися від стелі й до підлоги, віддзеркалювали захмарене небо і віддавали смутком. Ох, аж у голові паморочиться…
-Пані Астро? Все гаразд? - чолов'яга ззаду витягнув чотири картонних сумки, підійшов до мене та вручив. - Погано почуваєтеся?
-Ні, з чого б це. Всього лише вимучилася, - прибрехала я, - не так часто тепер у місті буваю. Та й звикла робити таке з матусею.
-Що ж, - продовжив брюнет, - тоді прямуйте до себе і відпочиньте.
-Обов'язково! - кинула на кінець я. 
Достатньо моєї ноги на порозі, як Ліза та Людмила поклонилися, а далі синхронно мовили:
-З поверненням, пані Астро! Пані Маргарита вже зачекалася. Обід за кілька хвилин. Бажаєте прийняти душ?
-А сенс, якщо я не встигну, і подане на тарілці охолоне? Я тільки руки помию, зітру макіяж, та й усе, - оголосила свої плани обом моїм служницям. - І ось, цей багаж у мою кімнату.
-Авжеж, наша пані.
Ванна через парочку метрів порадувала чиєсь обличчя теплою водою та спеціальним засобом для легкого позбавлення "штукатурки". Я далеко не фанатка кілограму всякої всячини, якою ви називаєте тональні креми, коректори, ще якісь дрібнички… Мої фаворити - це тіні відтінків коричневого, якісна класична туш, ніжно-рожева помада і пудра. Щоправда, змінювати свою зовнішність доводиться раз на тиждень, якщо не на місяць. Казала ж, що серед люду рідко тепер.
-Смачного, - бовкнула я, сідаючи за стіл.
-І тобі, доню, - дама літ так під сорок мала ще доволі милий, юний вигляд: овальне личко, прямий носик, який відрізнявся від мого, задертого трішки угору; коротка усмішка та зморшки, притаманні даній віковій категорії. Блакитні очі давали розуміти, що свої отримала від іншого, зеленоокого; проте, волосся було маминим, себто я шатенка. Ось така красуня народилася на світ, не маючи і найменших здогадок, чому лелека привіз її в цей палац. Добре, якби не залізна кар'єра: я б не жалілася отут вам. Але…
-Чому ти не поїхала зо мною?
-Ти вже доросла, і без моїх порад обійдешся.
-Та ну їх, ті поради. Веселіше було б, ма.
-Ех, - зітхнула вона, - знаю…
Найрідніша мені особа заливалася повільно тим же ж бетоном, що і її обранець. Однак, вдатися б до порівнянь, то матінка моя в'яне, як квіточка. Щодо татечка, то… Ймовірно, це хмарка. Хмарка, яка лиє дощ безперервно. 
-Як твої успіхи? Я чула від пана Вільяма, що ти нібито засинаєш на світовій економіці.
-О, ну… Параграф, який ми обговорювали, я прочитала ще минулого разу, тому й нудно. 
-То чому не попросила у нього поверхнево пройти матеріал?
-Забула якось…
-Астро, люба, у тебе чудова пам'ять. Але уважність підводить. Будь ласка, будь обережнішою.
-Угу.
Цей старий падлюка! Угх, нестерпно знаходитися під його пильним наглядом. Як на зло, затримався у нас того вівторка, і не дарма. Підозри були правдивими, він усе доповідає. Ух!
-Дякую за обід, - із улюбленою гримасою покинула приміщення я.
-Доню…
Я хочу побути на самоті. Невже так складно не чіпати дівчину? Астро те, Астро се… Може, я проклята?
-Міс, не бажаєте чаю? - наздогнала мене Людмила.
-Ні.
-Наша міс ображена кимось?
-Так, Людмило, ображена. Будь другом, не турбуй мене до дев'ятої.
-Але ж…
-Без "але"! - і моя персона перекрутила ключ у дверях.
Біла сорочка та синя спідниця-олівець полетіли на ліжко так само, як і тоненькі колготки. Пучок я звільнила ще у вбиральні. Штори заборонили світлу "орендувати" і надалі мій простір, а тіло вмостилося на м'якому дивані з вишневого дуба. Терпіти не можу п'ятниці. В той час, як інші діти радіють цьому дню, бо є шанси провести його незабутньо, я ридаю ледь не кожної ночі. Щоп'ятниці увечері мої вуха заповнюються докорами і повчаннями батька, бо мене анітрохи не зацікавили пропозиції старих колег чи "свіженьких" інвесторів. А що мені, танцювати перед ними? Укладати договори? Сходити на побачення? Скільки не показуй, що покликання у тебе не до бізнесу, комусь чхати на те. Ех… Хочу назад.
Обравши у шафі комфортний одяг, а іншими словами, - улюблений, я тихесенько вислизнула з "пурпурного царства" (тому що такі шпалери у моїй кімнаті) та почимчикувала до дзеркала. Затягуючи високий хвостик, я вже готувалася взяти щітку і розчесати неслухняні кінчики. Шкода, не вдалося цю процедуру провести. Невідомі кроки ставали чіткішими, а мою втечу я не збиралася пояснювати. Поспіхом я все-таки залишила будинок, ступивши на задню частину подвір'я, де буяв сад.
-Ура, - шепнула собі, - воля. Тимчасова, але й те тішить.
І хоч дерев тут було обмаль, та клумб із різноманітними квітами вдосталь. Ще будучи п'ятирічною, пригадую моменти з матір'ю, яка трудилася над землею зі мною. Пахнули ми глиною й насінням, літньою водою, сонячним промінням. О, а у тому кутку росли айстри.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше