Чи важко бути піонером?

Чи важко бути піонером?

 - Дідусю, розкажи що-небудь цікаве про те, як малим був! – попросили онуки, сівши навпроти діда на веранді. Їх було четверо. Троє хлопчаків віком вісім, дев’ять і дванадцять років та дівчинка, однолітка молодшого з них.

 - Та що ж вам ще цікавого розповісти? – мовив старий і ласкаво подивився на онуків. – Про те, як патрони кидали у вогнище й ховалися, щоб не встрелило, розказував?

 - Так, дідусю! – відповіли малі.

 - Ви ж такого ніколи не робіть! – сказав дід. – А як по вуликах камінням кидали й втікали від бджіл, розповідав?

 - Розповідав! От ми й насміялися тоді! – радісно закричали діти.

 - А як у діжці з водою сидів, коли меду об’ївся, теж розповідав? -  згадав дідусь.

 - Так!Так!

 - Ну, тоді розповім, як в чорнильниці дівчатам мух кидали, а вони їх потім на пера наколювали й ляпки  робили в зошитах,  - вирішив дід.

 - Ні! Вже розповідав! Нове щось розкажи! – завередували онуки.

 - Що ж розказати? – старий потер чоло, примружив очі. Його сухі губи осяяла невловима посмішка. – Розкажу, як був піонером.

 - А хто це піонер? – запитав менший з онуків.

- Розкажу, розкажу,  - і дідусь почав свою розповідь. - Піонерами були всі діти з третього по сьомий клас. Кожен піонер повинен був вміти робити кілька важливих речей.

   По-перше – це салют. Ось так! – показав старий, піднявши праву руку навскіс перед обличчям.

   По-друге – носити червоний галстук. Він був зі штучного шовку. А як прасуєш його, то пахне печивом «Прівєт». Аж зараз згадав запах! Та ледь праску перегрієш, так і пропалиш дірку. Галстук – це була святиня піонера. Правда, ми з Андрієм, бувало, дражнили галстуками  сусідських індиків. Знімемо й перед старшим з них махаємо. Так близько підходили, що аж страшно було. А як дзьобне? Він же величезний!

        Так от. По-третє, кожен піонер повинен був збирати макулатура та металобрухт.

 - Це як бомжі? – засміялися діти.

 - Ні, це інше. – заперечив дід. – Збір макулатури та металобрухту - корисна справа для Батьківщини. Грамоти потім давали. – Він задумався. Онуки терпляче чекали. Через деякий час дідусь продовжив. – Якось, коли я був в шостому класі, в нашій школі оголосили збір макулатури. Ще вам не абищо – важлива річ! – Він підняв вказівний палець перед зморшкуватим обличчям. – Макулатуру треба зібрати обов’язково. І чим більше, тим краще.

    Та макулатура - не металобрухт, якого повно було на полях, біля моря, а то й у воді. Макулатуру взяти в нашому приморському селищі було ніде. Газу тоді не було, отже, опалювалися будинки вугіллям. Насиплеш, бувало, вугілля в піч поверх колосників, трісок туди та паперу. Якщо тріски сирі, солярки зверху трохи наллєш. От, одного разу я пляшки переплутав та бензином полив! Підпалив, закрив конфорками. Як бабахнуло! Аж піч тріснула. Ото мені було…

      Так от. Макулатури не було, адже берегли газети, бо ж треба піч топити. А ще газети та журнали у вбиральню клали.

 - Дідусю, навіщо вони там? – здивувалася онучка. – Що, сидиш і читаєш?

 - І читати теж можна,  - зніяковів дід і повів розповідь далі. – Отже, не було макулатури. А збирати треба, бо які ж тоді піонери?

    Після уроків зібралися ми всім класом, а нас було двадцять п’ять учнів, і думаємо, де ж її брати. Аж тут друг мій Андрійко, той, з ким індиків дражнили, й говорить: « Я знаю, де багато макулатури.» «Розказуй мерщій», - ми йому говоримо. «Тато мій працює в рибцеху. Там вирощують осетрів, а годують їх тюлькою. Привозять її в картонних коробках. От вам і макулатура!» - роз’яснив нам Андрій. «А багато макулатури там? Чи можна її брати?» - посипалися питання. Андрій і говорить: «Дуже багато! Нікому вона не потрібна. Лежить на вулиці біля огорожі рибцеху».

 - Дідусю, а що таке осетри? А тюлька? – перебили розповідь онуки.

 - Ну, осетер – це цар-риба! Величезні, як корова, виростають. Ікра в них чорна. Смачна!

 - Це як з мойви? – спитала онучка.

 - Де там! – відмахнувся дід. – Вона велика, чорна. Бувало, як намажеш на хліб з маслом… Смакота! Немає вже її. Хіба, десь у Києві в ресторанах.

 - А тюлька яка? – запитав менший онук.

 - Тюлька? Вона маленька, але смачна. Не осетер, звичайно, але з вареною картопелькою смакує! Лише голівки треба відривати, як їси. - Дід аж облизнувся. -  Дехто вередує й нутрощі витягає… Дарма! Їх там – нічого бачити. - замовк на хвильку. - Продовжувати? Чи вже слухати розхотілося? – Запитав.

 - Звісно, продовжуй! – заусміхалися до старого малі.

 - Так от. І зраділи ж ми, що макулатура знайшлася! Юрбою помчали до рибцеху наввипередки. Вже там Андрій показав нам місце, де лежала наша омріяна макулатура. Вона була дещо не така, як нам намалювала наша уява. Розібрані пласкі коробки лежали купою, що широко розкинулася у протилежний від металевого паркана бік. Але це не все. Коробки були плямисті. Плями утворив риб’ячий жир, яким густо був просякнутий картон. Від купи нашої макулатури линув запах дохлої риби. Та ми не мали вибору. Батьківщині була конче потрібна макулатура!

     Кожен взяв, скільки міг, смердючого картону. Притискаючи до себе, ми гордо його несли до школи.

     Прийшли на шкільне подвір’я. А скласти ніде. Ану, як поцуплять?

      І вирішили ми покласти макулатуру в класному кабінеті. Чергову прибиральницю попросили, щоб відкрила його. Вона мовчки відчинила кабінет. Ми, задоволені собою, склали надбання під стінкою, де висіли портрети видатних математиків. Потім розійшлися, зморені, по домівках. Моя мама спитала: «А чого це від тебе рибою смердить?» «Макулатуру збирали! В рибцехі взяли,» - щасливо відповів їй.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше