Чого хоче Барбара?

Чого хоче Барбара?

Лак на нігтях відшарувався і злазить, так ніби я йому остогидла і він хоче чим швидше здихатися мене. За таку неохайність мене можуть звільнити. Як шкода. Насправді не шкода, а страшно. Мені й роботу касира знайти важко було.

Брудні купюри, брудні кнопки на комп’ютері такі ж брудні покупці. Всі в масках, дехто в рукавицях. Ніби той зовнішній бруд страшніший за внутрішній, той якого не позбудешся після двадцяти секунд біля рукомийника.

Я чую її крик. Скиглення. Повторення знову і знову: “Куцєлку, мама купи куцєлку”. Але мама має список і забула вдома співчуття.

Вони наближаються. Я пікаю товарами попереднього покупця. Дитина пищить. Я кажу суму. Я бачу її маленьке скривлене личко. ЇЇ кучерики-пружинки щедро покривають голову. Очі волошкового кольору ображено спостерігають за мамою. Непохитність.

Дівчинка-красуня, вона вся така купідончиково-зефірна, хочеться намалювати її портрет. Колись я прагнула бути художницею, тепер єдине чого я хочу, щоб він здох.

Але зараз не про нього. Залізна леді, ця чудова мама шукає в гаманці гроші. Серед товарів, звісно жодних солодощів. Її донечка починає заходитися. Я не витримую.

– Ей принцеско, диви, що я тобі дам, – простягаю її льодяника на паличці.

Відчуваю як пече щока. Цей погляд. Ті ж волошкові очі. Але ці вже бачили чимало лайна, або недостатньо.

– Я не дозволяю їй солодощі. За ліки проти діабету, рахунок вам надіслати чи власнику цього маркету?

– Вибачте.

Головне не вступати у сварку. Просто вибачитися. Я опускаю очі. Вони йдуть. Дівчинка оглядається і сміється очима до мене.

 

 

Цілий день на роботі я чекаю вечора, щоб забратися звідси. Щойно я виходжу на вулицю, я жалкую, що треба йти додому. Завтра ще й вихідний.

Цей маркет єдине місце де можна поспілкуватися з кимось. Є декілька приємних покупців, що вміють зробити мій день. Колеги як колеги. Нікому не вдалося присвоїти статус подруги.

Тягну пакети з продуктами, лиш на них і вистачає моєї платні. Від нього не дочекаєшся, а на холодильник колодки не поставиш.

З темряви вистрибує жахіття з купірованими вухами. Гавкіт мене глушить. Слина розлітається і щедро зрошує асфальт. Мені здається, що його очі світяться червоним. Я чую чийсь крик, це мій голос, просто в незвичній для мого вуха тональності.

Собачі щелепи здригаються, м'язи напинаються на спині. Своєму порятункові завдячую його власникові. Цей породистий гопнік здогадався одягнути нашийник з повідком. Його тупий погляд містить якесь роздатування, через мене, звісно.

– Намордник треба вдягати таким псам, – заявляю я.

– Собі купи один, – відповідає він. Я йому не подобаюсь. Чомусь це мене не дивує.

Що він бачить: з ніг до голови в шмотках з секонду, масне волосся зібране в гульку, ніякого мейку, все ширший з роками зад.

Він також не Вокарчук, але його пес. Така сила. Ці смертоносні зуби. Уявляю як він кидається на нього, на цього кінченого алкаша, мого тата. Рве на м’ясо, хрустять кістки, з пащі стікає кров. Дешеве бухло в венах жертви п’янить пса. Він сатаніє, відриває руки та ковтає суглоби. Так, ось так я деколи думаю про свого тата.

 

Відкриваю двері в нашу квартиру. Запах, цей знайомий запах. Скільки не провітрюю, скільки не мию все з хлоркою, а він зустрічає мене першим. Піт, що увібрався в устілки його дешевого взуття перемішаний з духом давно не митого тіла, а ще звісно перегар.

Спочатку нотки смороду ледь вловимі та можна було б звикнутися, але він сильнішає, набирає інтенсивності та доходить до максимуму біля дверей в його кімнату.

Скидаю кросівки, розтираю стопи. Треба купити собі щось ортопедичне, давно вже не дівка.

Мию руки, прохолодна вода пестить мої пальці, знімаючи втому. Освіживши лице, підіймаю погляд і бачу в дзеркалі ту довбану ямочку. Це в мене від татка. Генетика. Кажуть жінки з таким підборіддям мають домінуючий сильний темперамент, аякже ж. А ще кажуть, що доці схожі на татусів будуть мати щасливе життя. Брехня.

– Басю, глянь який раритений годинник я придбав сьогодні.

Бачу його лице і хочеться плакати. Та сама ямочка, але риси спотворилися. Весь покручений, висохлий, нігті на пальцях так почорніли та затверділи, що скидаються на кігті. Вилитий носферату.

– Він пластмасовий, тату. Ти щось їв?

Бася, це він мене вирішив так назвати. Скорочено від Барбари. На честь улюбленого музиканта.

– В мене колись був командірсикий. Розкішний. А ти, мала... – він робить паузу і ніби сміється, махає вказівним пальцем, кашляє, – засранка, взяла його та й розбила. Колись все робили на совість, а дядько Сталін провіряв.

– Починається…

Я не слухаю його байок. Раніше було краще, а зараз всі про гроші думають. Мамі треба було його грошей, так він каже. Але ні, він же герой, господар, не підкаблучник. Грошей не дав. Дитина на руках, то й що, на ванночку не має, зате п’яний. Фантастично.

– Москалі прокляті! Щоб він здох той Путін!

Потік його свідомості рухається зигзагами. Ще він обов’язково має згадати, що хотів мене віддати вчитися в музичну школу, але ніхто його не підтримав. Бідолашний.

Між баняками з людською їжею помічаю пакет з трьома копченими мойвами та паштет. Фірмові закуски.

На тюлі з’явилися нові дірки з характерними чорно-жовтими краями. Їх можна помітити всюди: на оббивці дивану, на простирадлах, скатертинах, навіть на моїх трусах. Вловлюю запах запаленої сигарети.

– Ти вже задовбав, не можеш вийти на коридор?!! – я втрачаю контроль

– Я тут господар, курю де мені зручно. Розкудкудакалась як твоя покійна мати, – багато букв він з’їдає, але ще має сили підняти голос.

– Вали з кухні! – я хапаю стакан з водою, та гашу в ньому його сигарету. Реакції в нього повільніші, то ж я можу вирвати її йому з руки.

– Сука!!! – кричить він.

Починає трощити посуд. Тарілок вже обмаль. Хоча нам вистачить і однієї. Він вже тривалий час на водяро-дієті. Йому достатньо з’їсти кусень ковбаси.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше