Чорні відьми принців не шукають

Розділ 1. «Жаби, абат та інші проблеми»

Квакання жаб мене добряче напружувало. Вони без упину видавали характерні для них звуки і, за одно, мабуть, хотіли виказати мене... Я взяла свою мітлу та почала їх проганяти, а вони, наче навмисно, все прибували... І звідки їх стільки тут взялося, у моєму невеликому «святилищі», чи просто підвалі, що знаходився під моєю скромною оселею? Саме тут і перебували усі мої скарби, що дістались мені від мами, а їй від її мами і так далі. Гримуар, казан, рідкісні інгредієнти, рецепти, магічні предмети, талісмани, амулети, артефакти, а ще безліч книг, що розповідають про життя та подвиги відьом і не тільки подвиги.

Мене звати Меліан Матсдоттер! Мені двадцять три роки, я не одружена, молода, вродлива, сексуальна і ще магічно обдарована. І так, — я відьма! Справжня, чорна, темна, з магічною силою, знаннями та вміннями. У мене стільки ж планів на моє життя, скільки й мрій!.. Тому, звістка, що до мого міста Фульда прибув абат Бальзатар фон Дернбах, відомий мисливець на відьом... ні, не налякала, а, до біса, розлютила.

А й справді, навіщо він прибув на мою територію? Як посмів? Вже через кілька днів його перебування, я дізналася причину. Він арештував Мерго Бін, звинувативши її у вбивстві власного чоловіка та у чаклунстві. Вагітну вдову піддали тортурам і, звісно ж, інквізиція визнала її винною, а батьком майбутньої дитини – самого диявола. Що за божевільні звинувачення? Звідки їх беруть ті абати, інквізитори та інші релігійні фанатики, що уявили себе не аби ким!?

Термінові збори Ковену і... Драматична пауза! Верховна вирішила не рятувати Мерго Бін. Не рятувати! А залишити помирати, надзвичайно болісною смертю на вогнищі. А нас, відьом Ковену, ще й прийти на цю страту і мовчки споглядати, як одну з нас, нашу подругу, страчують. Так, за її словами, ми відвернемо від нас підозру й абат Бальзатар покине наше місто та попрямує в інше і там шукатиме собі нових жертв, а ми заживемо так, як і раніше, тихим, спокійним життям... Та моя інтуїція кричала протилежне. Що так, як раніше, уже ніколи не буде! Що ми робимо помилку, дозволяючи абату спалити Мерго. Що це стане початком кінця. Що нам потрібно виступити одним фронтом і врятувати Мерго з лап інквізиції. Але мене ніхто не хоче слухати. Темні відьми, вони таки темні, жорстокі та егоїстичні, бо з черствим серцем.

— «Арагат барауст» — зі злістю вигукнула я і, з вказівного пальця правої руки, висковзнула іскорка магії та полетіла до неслухняних жаб, які вистрибували з колодязя й голосно квакали. Та моє заклинання змусило їх замовкнути, бо, взагалі-то, перетворило їх у камінь. Знаю, що це не надовго. Це закляття з коротким терміном дії, та цього часу мені вистачить, щоб піти на центральну площу, де відбудеться страта «подруги», бо не любила Мерго... Вона мене до сказу доводила своїми зауваженнями і “шпильками”. Після страти абат поїде і тоді жаби зможуть собі далі квакати.

Загасила полум’я під казаном, зілля потім доварю. Піднялась сходами на верх, до кухні, ретельно зачинила за собою потаємні двері та пройшла до великого дзеркала, яке стояло в моїй спальні.

— Який у мене вигляд? Нічого в моєму образі не видає в мені відьму? Бо абат у місті...

Ні, я не збожеволіла і не говорю сама до себе. Дзеркало зачароване, точніше... Ні, не так. Колись, дуже давно, ще моя прабабуся, покарала одного бідолаху за щось, відправивши його у дзеркало. Тому тепер у мене є чарівне дзеркало, яке розмовляє і ще може багато чого цікавого. Наприклад, бачити, що відбувається в інших дзеркалах.

— У твоєму образі, все видає темну відьму! Починаючи з темного, як крило ворона, волосся, що неприродно пряме й довге. Голубих очей, в яких є цятки жовтого. Надзвичайно довгих нігтів, які покриті чимось чорним. Родимка твоя на правій щоці. Погляд, який зневажає всіх і вся. А ще одяг... О, одяг... Довга чорна сукня, серед білого, сонячного дня. Це ти серйозно? Ти б ще гостроверхого капелюха одягнула й мітлу взяла.

Щось моє дзеркало сьогодні не в дусі. А втім, воно завжди таке. Та, зерно правди у його словах є. Потрібно переодягтись у щось жахливо простацьке, світле і сільське. Відчинила шафу і витягла вигорілу, блідо жовту... Ні не сукню, а швидше ганчірку, яку доведеться натягнути на себе. Вже краще “тортури й вогнище!” – Кричала моя підсвідомість. А руки натягали це жахіття на мене Треба трішки потерпіти, і це скоро закінчиться. На голову одягла солом’яного капелюха, а волосся заплела й заклала так, що його майже не видно. Погляд дійсно краще не підіймати ні на кого, а дивитись собі під ноги. З такими думками я вийшла зі своєї хатини, що знаходилась у центрі міста, й попрямувала на площу, де шли останні приготування до страти.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше