...

Трирічна тяганина підійшла до кінця, подумав Едуард, виходячи з будівлі Верховного Суду. Нарешті. Вирок залишили у силі. Він міг радіти. Він по справі був не засудженим, він був потерпілим. Не заплатити у засудженого тепер не вийде. Який строк той отримав, Едуарда мало цікавило.

Перед ним з будівлі вийшла дівчина. Він бачив її зі спини. Струнка, у джинсах і вишиванці, - останнє можна було розібрати, коли вона трохи повернулася, щоб щось сказати охоронцеві на виході. Мабуть, попрощатися. На плечі сумка, більша за звичайну жіночу сумочку, але значно менша за портфель.

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду розташовується у двох будівлях. Одна виходить просто на вулицю Пилипа Орлика, з другої, - головної, - щоб дістатися туди, треба пройти через двори. Саме там слухали справу Едуарда, й тепер він попрямував до вулиці. Дівчина йшла попереду, не оглядаючись. Швидким кроком, ніби точно знала, куди прямує. Така цілеспрямованість здавалася дивною: Едуард вже звик, що, зазвичай, ті, хто виходять з суду, зітхають із полегшенням, і йдуть повільно, скидаючи напругу. До цієї дівчини це не відносилося. Й вона не працівниця суду, бо обідня перерва вже давно скінчилася, але й до кінця робочого дня було далеко. Дівчина йшла трохи швидше, але Едуард був вищий на зріст, тож вона ненабагато його обганяла.

Він уже йшов по Липській, у напрямку парку та Верховної Ради, але бачив попереду її спину. Серед предків Едуарда були етнічні греки, литовці, євреї та вірмени, а от українців якраз не було, хоча усі вони жили тут щонайменше чотири покоління. Й коли він, - навіть після того, через що йому довелося пройти, - бачив людину у вишиванці, то кожного разу думав: вона таким чином демонструє патріотизм та підтримку України у її протистоянні із Росією, чи так «зациклена» на своєму етнічному походженні? І якщо друге, то … чи готова ця людина через це вбивати? Із готовністю до того, що отримаєш тільки за своє походження, його єврейська бабуся прожила усе життя. Це не забувається.

Втім, із жінками можлива була ще одна причина: деякі вважали, що вишиванка їм личить. Це, дійсно, красиво, не відібрати.

У Едуарда був час, - він спланував, що може затриматися у суді до вечора. Знайомі адвокати розповідали, що туди впускають усіх, викликаних на цей день, а відпускають по мірі того, як розглядають справи. Тобто, застрягти можна було надовго. Він звільнився по обіді, й вирішив прогулятися. У центрі Києва тепер бував рідко, - справи не кликали. А нещодавно збудували новій пішохідний міст зі скляною підлогою, треба подивитися. Він перейшов вулицю Грушевського, пройшов парком та звернув ліворуч, повз оглядовий майданчик. Доріжка йшла позаду Верховної Ради, - сьогодні біля неї не було ніяких протестів, - та Маріїнського палацу. А потім за стадіоном «Динамо».

Далі його шлях йшов через пішохідний Парковий міст, відомий також як «міст кохання», або й «чортів міст». Підходячи до нього, Едуард знову побачив перед собою дівчину у вишиванці. Та сповільнила ходу, а коли ступила на міст, майже зупинилася.

А потім вхопилася за ліхтарний стовп та стала перелазити через перила.

-Що ти робиш? – Гучно сказав Едуард. Він сам це знав: міст, який ішов на великій висоті над Петровською алеєю, був місцем не одного самогубства. Він і отримав відповідь від дівчини:

-Я стрибну! – Сказала вона напрочуд спокійним тоном людини, що ухвалила рішення. Але зупинилася, осідлавши перила. – Я не повинна жити.

Дивне формулювання, подумав Едуард, обережно наближаючись, - нікого більше на мосту не було. Звичайно самогубці кажуть: «Я не хочу жити».

-Може, розповіси, що у тебе сталося? Й знайдеться вихід, - Спокійно сказав він.

-У мене нічого не сталося. У мене усе гаразд. Просто я народилася наперекір божій волі.

Сектантка чи фанатичка? Ні, не схожа. Такі зазвичай вишиванку, щоб красиво виглядати, не надягають. Та й вийшла вона з суду. Схоже, щось із нею там сталося, або щось вона там довідалася. Щось вразило дівчину так, що вона вирішила…

-А ти певна, що правильно розумієш божу волю? Може, ти її не розумієш? – Спитав Едуард, а сам ще наблизився. Дівчина, між тим, почала переносити другу ногу за перила.

-Певна. Дякую, що поговорив. Але, якби ж ти знав…

Вона говорила спокійно, і на її обличчі не було сліз. Це не було нерозділене кохання. Тут щось інше. Мозок фіксував усе це автоматично, але, коли дівчина вже готова була стрибнути, Едуард кинувся уперед і встиг обхопити за талію, притиснути до перил, а потім одним рухом втягнути назад на міст. Дівчина встигла тільки скрикнути, але не змогла пручатися. А що далі? Якби вона була в істериці, допоміг би добрий ляпас. Але вона спокійна і, здається, по-своєму розсудлива.

-Я тобі не дам цього зробити, - Твердо сказав Едуард. – Ти віруєш? Ну, то вважай, що це бог послав мене вийти просто за тобою з суду.

-Хто ти?

-Просто перехожий. Давай підемо звідси, доки хтось не викликав патрульних. – Він м’яко, але міцно взяв дівчину під руку й вивів з мосту назад у парк. – Мене звати Ед. А тебе?

-Ліонела.

Незвичайне ім’я. Едуард більш уважно роздивився врятовану, мимохідь відмітивши, що вишиванку вона надягла, точно не щоб пишатися походженням. Бо була темношкірою. Чи, точніше, мулаткою, - або як зараз треба політкоректно казати? Але слід було її відволікти розмовою, а не роздивлятися.