Чорний Блават

Частина перша.

Йоркширд – це маленьке непримітне містечко на півночі Англії. Триста шістдесят днів на рік тут іде дощ і тільки п’ять світить сонце. Мене звати Елізабет Редроуз, я народилася у сонячному місті Мельбуроні, що за сотні миль звідси, але я його майже не пам’ятаю, тому що моя мати, Ребекка Редроуз, померла, коли мені було п’ять. Незабаром, не витримавши біль утрати, цей світ покинула й моя люба бабуся Сьюзан, так я залишилася зовсім сама у цьому великому і жорстокому світі. Місцевий пастор, який був у добрих відносинах з моєю сім’єю, прилаштував мене до школи Сітні, поблизу Мельбурона. Так, ця добра і простодушна людина, скоїла найбільший гріх у своєму житті, адже немає нічого гіршого за навчання в тій триклятій школі. Її виховательки, дуже сварливі і товсті жіночки, не гребували при найменшому проступку побити свою підопічну так, що та місяць могла не вставати з ліжка. Одна добра дівчинка на ім’я Вуді Клок допомогла мені втекти з того злощасного місця і ось я вже третій рік скитаюся вулицями міста Йоркширда у пошуках хоча би найменшого шматочка черствого хліба, чи принаймні одного пенні, за якого я могла б його купити. Ви спитаєте як мені вдається виживати ввесь цей час? Усе просто – я крадійка. Кожного ранку я відправляюся на Йоркширдський ринок у пошуках чергової жертви. Спочатку це були старі підсліпуваті жіночки, що так довірливо крокували ринком з повними гаманцями грошей. Потім я набила руку, якщо у моєму становищі так можна висловитися, і моїми новими жертвами ставали навіть бюндючні багатії, яких якимось дивом заносило в наше сіре місто.

Гадаєте, як юна дівчинка з гарним вихованням змогла стати справжнім майстром грабунку? На початку мені дійсно було нелегко, але холод, а що найбільше голод, змушує навіть наймиліших янголят вдаватися до найогидніших речей. Що вже осуджуєте мене? Гадаєте моїм вчинкам немає виправдання і мені потрібно покаятися? Тоді знайте, я була просто малим, переляканим дівчам без рідних і близьких, без зв’язків і без жодного пенні за душею, я мала якось вижити, а бідну кістляву сироту не дуже то й хотіли приймати на роботу. Тому вибір був прийнятий сам по собі.

Перші крадіжки були важкими, частенько я навіть попадалася і тільки якимось дивом мені вдавалося уникнути покарання, але потім я втягнулася, стала вигадувати нові, безпечніші схеми і майже кожен день мала щонайменше декілька пенсів, за які могла придбати такий-сякий обід.

Після «роботи» я відправлялася до покинутого старого будинку на окраєні Йоркширда. Дах халупи (тому що у мене язик не повернеться назвати її якось краще)протікав і в повітрі постійно стояв гидкий землянистий запах плісняви. Із меблів там було тільки старе, що от-от мало розвалитися ліжко, на якому не те що ковдри, а й навіть подушки не було. Єдиною розрадою, що хоч якось втішав мене і зігрівав холодними ночами був такий же вуличний, як і я, пес на прізвисько Леонардо. У нього були великі, темні очі, які з величезною вдячністю дивилися на мене щоразу, коли я поверталася з ринку з шматком задубілої булки, яку я ділила разом з ним. Але тиждень тому чоловік, що тримав неподалік від мого пристанища ферму, застрелив його з мисливської рушниці. Виявилося, що пес з’їв одного з його добірних півней і фермер-месник вирішив відплатити собаці за крадіжку.

Те саме могло чекати й на мене, якби він знав чим насправді я займаюся на ринку. Але я намагалася не потрапляти йому на очі і за всі роки, що я тут мешкаю, ми з ним бачилися раз чи двічі, та я навіть не певна чи помітив він мене взагалі. Я була худющою, блідою жебрачкою, яких у Йоркширді повно, не думаю, що хтось узагалі звертав увагу на моє існування. Люди зазвичай цуралися мене. Не знаю чому, але вони бачили в мені загрозу для себе і своїх дітей, тому коли я намагалася влаштуватися гувернанткою до Йоркширдських багачів, адже завдяки школі Сітні я досить непогано знаю французьку і латину, вони щоразу виставляли мене за двері, навіть не глянувши мені в вічі. Ось чому ринок був моїм єдиним шансом на таке-сяке існування. Того ранку, ранку, який змінив усе моє життя, я прокинулася, і як завжди не снідавши ( за останні три роки я навіть забула, що таке сніданки), голодна відправилася на «роботу».

Йоркширдський ринок був більшим ніж саме місто. Тут збиралися торговці з усієї Англії, усіх національностей, які тільки є в світі. Одні продавали ароматні прянощі, від яких крутило в носі, інші – здоровенні шматки свіжого, червоного м’яса, яке варто було хача б на секунду уявити смаженим на сковороді, щоб просто таки залятися слиною. В самому центрі ринку один пан, на прізвисько Біллі Хрустка Скоринка, продавав найсмачніші в світі пиріжки з різними начинками, від одного погляду на які у мене завжи зводило шлунок. Тож, якби не одвічний запах риби і нутрощів, зарізаних м’ясником тварин, ринок можна було б вважати цілкам затишним.

Отже, я обрала підходяще місце для сьогоднішнього дня. Найкраще стати біля входу в ринок, адже саме в тій частині найбільше нороду і витягнути у якоїсь роззяви гаманець не є великою проблемою. Та через подібне заняття, щоб не викликати підозру, я не маю права залишатися на одному місці, тому сьогодні я обрала східну частину ринку, де  менше відвідувачів. Через хвилин двадцять після марних блукань, я помітила низькорослу стару пані, що обирала кращий шмат м’яса у м’ясника. 

Я підійшла до неї, роблячи вигляд, що теж планую придбати той чи інший шматочок, хоча у мене не було грошей, навіть на черству булку, не кажучи вже про шмат відмінної, соковитої яловичини. 

Судячи з вигляду жінки, вона працювала або кухаркою, або гувернанткою у якоїсь заможної родини. Коли майже живеш на ринку і кожен день бачиш тисячі нових облич, то для тебе не буде великим клопотом прочитати їх, наче стару книгу. У жіночки була горда постава і витончені риси обличчя, посивіле волосся  акуратно зібране і заховане під капелюшком. Сукня її була занадто сірою, але акуратною і чистою, що виказувало в ній дуже стриману людину. Обличчя старої було покрите зморшками, але ще зберігало красу минулих літ.

– Як ви гадаєте, юна леді, який краще купити шматочок цей чи цей? – заговорила вона до мене, дуже лагідним голосом. – Сьогодні я збираюся приготувати для господаря будинку, в якому я працюю, вишукану вечерю, тому все має бути ідеальним.

– Як на мене, то вони всі чудові, – відповіла я їй, злегка усміхнувшись. Жіночка розвернулась обличчям до ятки і вже збиралася придбати один зі шматків. З її блідих старечих рук випала біла мереживна хустка, впавши на брудну землю.  



Кармел Аделяйн

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись