Чорний янгол

Чорний янгол

Ледь переставляючи від утоми ноги, я викину ще одну пару черевиків і зламаним ножем на ніжці стола поставлю ще одну часову зарубку. Усе інше залишиться незмінним...

Я давно зістарівся, щоб водити машину, та й розвиток техніки просунувся неабияк вперед. Керма й коробки передач уже замало, аби почуватися впевнено на цій шаленій автостраді під назвою Життя... Подушка не зазнала змін, і ніч так само вимагає спокою. Щось таки залишається під Сонцем навічно...

Десь у світі завтра проллється злива. І потоки брудної води викличуть заздрість у мешканців Чорного континенту, над полями яких вітер задумав поєднатися з крупинками піску, породжуючи піщані бурі...

Хтось складе руки і тихенько помре, не залишивши нічого у спадок десятку дітлахів, а чиєсь єдине дитя виплекає план загадкової смерті батька, котрому пощастило виграти мільйон у лотерею...

Одні зарухаються уперед, зустрічаючи сонце, інші сховаються у непролазних нетрях – їх темрява годує...

І тільки я вирушу за звичним маршрутом, оскільки ні з тими, ні з іншими нічого спільного не маю. Перші назвуть мене ледарем, ті, що не з ними, заскрегочуть зубами – моє вміння стало б їм у пригоді. На заслуженому відпочинку що завгодно можна собі дозволити. І свій вибір я зробив сам, нікого не впускаючи в затишні “апартаменти”. Утаємниченим усе зрозуміло: я чекаю на твоє повернення...

Скільки років минуло відтоді, як побачив тебе вперше – пісків Сахари для клепсидри часу не стане... Цікаво, час торкнувся тебе сухими зморшками, чи обличчя таке ж юне, як у ту зоряну ніч, коли вигулькнула з придорожніх тіней, попросивши підвезти до міста. “Як звати таку привабливу дівчину?” – поцікавився я, перемикаючи на четверту передачу. “Смерть”, – відповіла так коротко, що аж мороз по шкірі пройшов. І то в липневу ніч... Небо підморгувало зорями, а я підвозив до міста таку красуню, не зронивши більше жодного слова. Якби Смерть мала таку подобу – ніхто б не хотів бачити янголів. От і я чекаю на її повернення... А що тут дивного? Так лелече гніздо очікує на своїх довгоногих господарів. Так і я колись тебе дочекаюся. І дарма, що над світом спалахують тротилові феєрверки, а кров малює панораму людської жорстокості, хоч допитливі вчені заглянули в таємницю роду. Навіть коли генетики на замовлення клонуватимуть провідних топ-моделей, я чекатиму тільки на тебе...

Якби ж я знав, що везу тебе до рук правосуддя, краще б поламався в дорозі. Прокололася шина, пошкодився бензопровід чи свічки заляпало оливою... Можливо, тоді було б більше часу на знайомство з тобою, можливо, ти б розповіла мені свою історію так само щиро, як пізніше слідчому прокуратури, і удвох ми б щось придумали. Можливо, я б покинув усе і забрав тебе на край світу, під китайський кордон чи на Камчатку...

Про цей судовий процес довго трубіли газети і захлиналися радіоприймачі. Упіймавши хвилю в дорозі чи поклавши газету на кермо в очікуванні клієнтів, я й не підозрював, що це ти так жорстоко відімстила ловеласу, який зробив покриткою твою молодшу сестру, і вона людського осуду не витерпіла... Ти відправила кривдника на суд Божий, втопивши його в калюжі, а сама вирушила спокутувати злочин на суд людський. Я власноруч відвіз тебе під стіни райвідділення. А ти ще довго не могла схилити обличчя над посудиною з водою.

Я працював водієм таксі, возив пошту, меблі та хліб розбитими сільськими дорогами, привозив цемент на будівельні майданчики і бавовну із Середньої Азії, але на жодній із близьких та далеких доріг із придорожніх тіней ти так і не вигулькнула. Я заробляв непогані гроші, не пив і довго вважався фаворитом дочки голови колгоспу-мільйонера. Але її батьки так і не побачили мене з нею на рушничку щастя – вони не знали, що щасливим я міг бути лише з тобою...

Удруге побачив тебе в арештантській робі, коли надовго застряг біля мосту через повноводну річку, де кілька хвилин перед тим перекинувся тюремний автобус. Він перевозив учасниць бунту з однієї колонії до іншої. Про цей бунт не писали в газетах, але мій знайомий голова колгоспу, котрий так і не став моїм тестем, із своїх джерел оповідав про мужніх жінок, які вчинили акції протесту на нелюдське поводження з ними з боку тюремної адміністрації. Твого прізвища він не називав, але захоплювався керівництвом неординарної події... Тоді, на мості, коли охоронці з автоматами у кожному зустрічному вбачали співучасника змовниць, я ще не знав про твої організаторські здібності. Ти була такою ж спокійною, тільки трохи змарніла. І з такою зверхністю дивилася на своїх конвоїрів, що усім випадковим свідкам стало зрозуміло, хто контролює ситуацію...

Я відтворив тебе у своїй уяві, а потім довго шукав у цьому безбожному світі, освоївши професію водія-дальнобійника. Та ні в Карелії, ні за Полярним колом тебе не знаходив. Ніхто не впізнавав тебе за зовнішнім описом, а дехто намагався переконати, що янголів у цьому світі просто не існує. Ці порадники залюбки відправили б мене у потойбіччя за ті гроші, яких так багато зібралося за кілометри доріг, але щось їм завадило. Я шукав тебе довго. І знайшов, коли вже й надію втратив. Чи ти матеріалізувалася з моєї уяви?

Востаннє ми зустрілися на лісоповалі, десь далеко за хребтом Уральських гір, куди я приїхав за сировиною для целюлозно-паперового комбінату, і де ти відбувала вирок суду. Ти анітрохи не змінилася, тільки рум’янці втратила та синяви в очах та під ними назбиралося ще більше. Ми навіть спілкувалися якусь мить, поки конвоїр викурив “Яву”, люб’язно запропоновану мною. Я пригадав нашу першу зустріч, і ти її пам’ятала...

А потім калмик, який видавався маленьким хлопчиком порівняно зі своїм справжнісіньким автоматом, повів тебе в табір... І я втратив тебе донині...

Минули роки, відведені тобі для виправлення, а ти так і не повернулася до рідних країв. Я працював водієм у похоронному бюро, а у вільний від роботи час ходив між людей і роздавав їм твоє фото, змонтоване небожем на комп’ютері з моїх слів. Але ніхто не зізнався, що бодай раз тебе та й бачив.



Марко Войт

Відредаговано: 15.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись