1.

Лагідне літнє сонце, просіяне крізь духм’яне липове листя, дражнило худеньку чорноволосу дівчинку, що вмостилась на старій напівтрухлій лавці так, наче збиралася провести тут решту життя. Повісивши довгого гострого носика на білу китайську блузу і старанно підібгавши пошкрябані травою ноги у дешевих сандалях, дівча завмерло, вдивляючись у порепаний асфальт карими очима, наче там дійсно можна розгледіти щось цікаве.  Насправді ж дівчинка роздивлялась своє недовге життя, що неначе проступало помалу крізь сіру пелену. Вона виявилась зовсім не готовою до тих змін, яких сама прагнула стільки років і врешті накликала на свою голову. Їй вже не потрібно бігти на вокзал, трястись у електричці, щоб встигнути подоїти корови. І додому вже не варто поспішати, на щастя. Бо нема вже того дому, і не буде ніколи. А якщо подумати – то давно вже й не було. З того самого дня, як вона вперше познайомилась зі смертю…

Знайомство те, страшне й для дорослого,  восьмирічній дитині може взагалі випалити душу. Надто якщо це  смерть мами… Надійка чула про смерть і раніше, та дитячий розум відмовлявся впускати ті думки надто глибоко всередину, аж до останньої можливості. Тому мамин похорон, перший у її житті, відкарбувався на пам’яті страшним шрамом. У той жахливий день закінчилось і її дитинство, хоча мала Надійка про це ще не здогадувалась. Поминки затягнулись на півтора роки. Батько, завжди тихий і лагідний, неначе сказився – пив, не просихаючи. Навіть необхідну і невідкладну роботу робив на п’яну голову, тож більшість її лягла на дитину. А було ж тієї роботи… Звісно, Надійка не мала сили  косити траву чи вичищати гній, але доїти корів, годувати й напувати, порати свині й кури, готувати їжу собі та батьку, мусила з першого ж дня, мимоволі заступивши маму. Недоєним коровам не поясниш, що в тебе горе… Раптом згадала, як не мала сили навіть підняти те кляте відро,  і відчула на щоці зрадницьку сльозу. І не збагнеш одразу, за чим плакала: за мамою, чи за дитинством, чи за щастям, а найпевніше – за любов’ю, що залишила її того дня. Страшно виявитися самотньою, нікому не потрібною, надто коли ти – дитина…

 Пригадалося раптом, як батько врешті припинив пиятику і подивився на неї тверезими очима. Вперше за півтора роки… Вона сподівалася побачити в тих очах хоча б рештки колишньої любові, та вони немов вицвіли від горілки – дивилися відсторонено, наче на яку річ, а на самісінькому дні їх так і блимали якісь недобрі вогники.

            За місяць батько одружився вдруге, і Надійка отримала від життя ще один страшний урок: як жити у родині, де немає кохання. Мачуха мала своїх дітей двоє, тож залишившись удовою в селі не мала змоги надто перебирати женихами. Чоловік її, що п’яний впав зі стогу і скрутив в’язи, залишив по собі синів-близнюків. Так і злились два горя в одну родину, та щастя це нікому не принесло. Добробуту теж… Мачуха, переживши раптові злигодні, неначе пошкодилась на грошах, збираючи їх щосили на «чорний день». У Надійки ж усі дні стали чорними. До двох батькових корів мачуха додала свою, тож роботи дитині менше не стало. Хіба що доросла жінка краще вправлялася біля плити, смачніше готувала, ретельніше прибирала. Але ж господарства не позбудешся, бо чим жити?! Після розвалу КСП, що замінило собою колгосп, молоко залишалось єдиним джерелом грошей у поліському селі… Але все те можна було б якось стерпіти, якби ж не близнюки, яких Надійка подумки називала не інакше як гівнюками. На три роки молодші хлопчаки збиткувалися з неї, як тільки могли, немов змагаючись між собою в дошкульності. Скаржитися мачусі було марне – голос крові заглушав у ній і розум і совість. Батько ж лише кривився і махав на Надійку рукою, неначе муху відганяв. А ніщо либонь так не розпалює дитячу жорстокість, як показна безкарність… Три мрії поволі заповнили змучену душу десятирічної дитини: поїхати навіки з цього проклятого села, з цього осоружного дому, де наче самі стіни просякнуті ненавистю, водночас нагадуючи про колишнє щастя…. Але для цього треба було спершу  стати дорослою – це і була друга мрія, що логічно випливала з першої. Подорослішати! Якнайшвидше! Третя мрія видавалась дивною, але лише на перший погляд: стати лікарем. Щоб рятувати людей. Попри те, що її маму лікарі не врятували. А можливо – якраз через це. Щоб менше стало горя на землі…

            Сьогодні, нарешті, ці мрії збулись. Чи, принаймні, почали збуватися. Але щастя це чомусь не принесло, навпаки – душа наче спорожніла. Звістка про вступ до медичного коледжу, та ще й на бюджет, принесла лише апатію. Неначе хто повітря випустив з надувної ляльки…

- Не сумуй, мала! – почула Надійка дзвінкий голос, спрямований просто у ліве вухо, але не здригнулась, навіть коли на плече лягла незнайома рука. – Наступного року вступиш!

            Надійка повернула голову і краєм ока побачила високу білявку, що всілася на трухлі дошки поруч з нею, нітрохи не турбуючись про дорогу спідничку, що не так прикривала, як підкреслювала довгі стрункі ноги  у тонюсіньких тілесних панчохах.

- Я вступила… - ніяково промурчала Надійка, силуючись розгледіти обличчя нежданої сусідки. Та одразу зняла руку з її плеча.

- А чого ж тоді киснеш? – весело спитала натомість, задравши кирпатого носика. Надійка потай завжди мріяла про такий…

- Втомилась просто… мине – видушила з себе Надійка, відчувши дивне зніяковіння. Як наче вона просила про співчуття!

- А ти… як? – запитала, запинаючись на кожному слові, бо збагнула, що бачила білявку на іспиті.

- Не знаю! – всміхнулась та, неначе освітивши тією посмішкою геть усе навколо. – Не наважуюсь запитати…