Деградант

Розділ перший

Невідоме століття нашої ери.

 

– Те туди, а се сюди. Все! Готово!

Юнак відійшов від свого робочого стола, витираючи руки та самовдоволено посміхаючись. Як же не радіти, коли він закінчив справу, над якою трудився аж півмісяця!

"Надіюсь, що воно буде працювати", – сказав собі подумки хлопець.

Перед ним лежала величенька прямокутна чорна коробка, на одній зі сторін якої був розміщений об'єктив, а на сусідній, збоку, – два білі ролики. Юнак знову підійшов до стола та покрутив один із роликів, а тоді, стоячи на тому ж місці, вдоволено оглянув невеличку кімнату. Стіни її були глиняні, підлога була збита з дощок, а стеля – дві звичайні похилі бляхи. Рядами, займаючи половину простору, стояли стелажі, заповнені книгами. Вздовж однієї стіни було поставлене "ліжко" – довгуватий ящик, наповнений сіном та постелений шкурами тварин. Робочий стіл, заповнений різним мотлохом та інструментами, був зроблений зі звичайних дерев'яних дощок і розмістився в одному з кутків кімнати, а над ним висіла лампа, в якій горіла свічка. З кімнати був лише один вихід – важкі оцинковані двері, пошарпані життям. У ній не було ніяких вікон, а єдиним джерелом світла була лише та єдина свічечка. Але... Ні, в одному кутку, неподалік від "ліжка", примістилась заржавіла грубка, крізь ґратчасті дверцята якої весело грав вогонь. Звісно, були там і дрібніші речі: безліч карт, дрібних столиків і стільців, декілька колб і відкритих книг, але вони так були хаотично розміщені, що просто неможливо описати!

Парубок перевів свій погляд на стіл, взяв скалку скла з мотлоху та почав себе розглядати, весь час кривлячись. Він взяв однією рукою локон свого чорного кучерявого волосся та розправив його.

"Ні, воно не таке вже й довге. Значить, не треба мені ще стригтись".

Тоді погладив своє гостре підборіддя. На ньому вже почав пробиватись легкий пух, такий звичний для юнаків.

"А от побритись не завадило б", – підмітив він собі в голові.

Далі він почав критично оцінювати свою зовнішність. Його широкий лоб був чистий, ніс був прямий, а зелені очі горіли допитливістю. Чорні брови – його гордість – створювали неймовірний контраст з блідою шкірою його обличчя. Проте щоки... Він соромився своєї худоби та впалих щік, бо інші юнаки їхнього племені були широкоплечі та вгодовані й виглядали як міцні горішки, а дехто ще був мускулистий. Лише він єдиний був як тріска.

Хлопець поклав скалку скла та почав роздивлятись свій одяг. Може, його потрібно полагодити? Та ні, начебто шкіряні черевики, штани та куртка були в нормі.

Але хтось постукав у вхідні двері.

– Заходьте! – дещо невдоволено крикнув хлопець.

У кімнату зайшов громіздкий чоловік. Його довге волосся, яке каскадом спадало на плечі, почало вже сивіти, а чорна борода сягала аж сонячного сплетіння. Обличчя чоловіка було порізане численними зморшками та шрамами, що вказувало на його нелегку долю. Але одяг... Одяг його складався з двох звірячих шкур, одна з яких окутувала його талію, наче спідниця, а інша була накинута на плечі. Проте вогонь гніву та осуду палав у його очах, таких же зелених, як у юнака.

Але хлопець зрадів його появі. Він, усміхнений, підскочив до старого, взяв його за руку та потягнув до столу.

– Дивись, тату, що я зробив, – юнак тикнув пальцем на пристрій і почав чомусь ритись у мотлоху, що лежав на столі. – Почекай хвильку. Я тобі покажу, як воно працює. Тільки де ж воно?

– Ем-м-м... По, я прийшов до тебе... е-е-е.... попросити полагодити, ну, знаєш, зброю.

– Щось сталось? – спитав хлопець, визирнувши на мить з-під мотлоху, та продовжив далі щось шукати.

– Нічого такого. Вона, як завжди, затупилась та потребує заточки.

– А чого ви не попросите богів? – презирливо поставив питання По.

– Досить зневажати богів! Чому ти так до них ставишся? Адже вони дають нам зброю...

– ... яку я міг би зробити за декілька днів, якби ви захотіли. І ми через це маємо віддавати їм наші найкращі поля?

– А навіщо вони нам? – здивовано спитав батько, взявшись за боки.

– Скільки раз тобі казати, що ми могли б вирощувати собі їжу!

– Не плети дурниць! Як так – вирощувати їжу? Хіба виросте м'ясо на дереві?..

– Але ж я мав на увазі рослини...

– Хіба рослини – їжа?! М'ясо – ось справжня їжа! А рослини – для слабаків! – гнівно сказав батько. – І з чого ти, невірний, взяв це?!

– Ага! Найшов! – вигукнув По, не відповідаючи на питання батька.

Він дістав з мотлоху якийсь круглий контейнер, поклав його на стіл та дістав звідти... Кінострічку!

– Тату, візьми той столик та постав посеред кімнати, – попросив юнак, прилаштовуючи кінострічку до пристрою. Зафіксувавши її, По відчепив частину панелі, під якою було безліч роз'ємів та кнопок. В один із них він просунув кінець кінострічки, а в інший під'єднав якийсь міні-пристрій, подібний до флешки. Батько тим часом зробив те, що попросив у нього син.

По взяв конструкцію та обережно переніс до меншого стола. Там він його зафіксував та сказав батькові:

– Подивися, тату, на результат моєї півмісячної праці! Це називається "про-ек-тор", – і тикнув на одну із кнопок.



Влад Дяден

Відредаговано: 15.04.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись