Demon de la bravoure. Частина 1: Нічна прогулянка.

*

Хоробрість та щирість — тягар в нашім світі,

Чесноти — багатство, що стримує хід,

Шепочуть спокуси гріховнії діти,

На вухо прохання продати весь світ,

Та шлях, що веде до одвічної слави,

Не тільки злостивці торують крізь кривду і страх,

Не тільки знаходять у лоні великої справи,

Його опанують ще й ті, хто вміє лишатись в серцях...

Нічне протистояння, або Demon de la bravoure

  Світив повний місяць. Він ласкаво обплітав своїм біляс­тим промінням рясно забудоване різноманітними споруда­ми місто. Переважали тут світлі тони, а за допомогою нев­томного небесного світила, ніч ставала більш ясною та менш страхітливою. Але як можна не боятися, знаходячись на ву­лицях одного з найбільших міст, які коли-небудь зводило людство, та ще й вночі?

  Широкою вулицею повільно кроку­вало двоє людей. їх кроки бруківкою давали тихе відлуння, що вдень просто потонуло б в загальному галасі, під вечір залишилося непоміченим, але зараз просто завдавало без­жальних ударів по вухах знервованих подорожніх. Один з них постійно роззирався в усі боки й інколи щось тихо пові­домляв іншому. Його ноги час від часу запліталися й хода була невпевненою, а тим часом другий прямував вперед, неначе випущена з лука стріла, інколи підганяючи товари­ша. Різницю між цими двома чоловіками можна помітити навіть не будучи дуже уважним спостерігачем, так уже ж вони відрізнялися поміж себе. Перший - дещо згорблений, з опущеною донизу головою, невпевненими, неуважними кроками, зовсім полишеними грації та ясного наміру. Дру­гий же стрункий, з гордо піднятим підборіддям, чеканними кроками військового та ледь помітними яскраво жевріючими вогниками в очах, які з’являлися від відблисків світильників, що висіли біля кожного дому, вхід до якого виходив на вули­цю. Ви скажете: «Що тут дивного, очі блищать у кожного!». Але я вам відповім, що цей погляд ви б запам’ятали надов­го. І напевне, побачивши ці дві вуглинки, що зачаїлися в глибоко посаджених очах цього чоловіка, ви б пришвидши­ли крок і поспішили б забратися з дороги від гріха подалі.

  Вони пройшли через прекрасний, витончений, і в той же час масивний арочний міст, що проходить крізь невеликий острів Сіте, який вдало примостився в лоні річки Сени. Він був побудований як перехід між Лувром та Абатством Сен-Жермен-де-Пре. І це був не просто якийсь там буден­ний перехід. Ні! Цей міст мав ширину цілих двадцять метрів й був набагато просторіше більшості паризьких вулиць. Чо­ловіки дійшли до його середини й збавили швидкість своєї ходи біля пам’ятника вельможного вершника на статному коні, що прикрашав цей міст уже пару десятків років. Той, який не надто міцно стояв на ногах, впав на коліна й заго­лосив: «Слава Генріху Бурбону, кращому із королів, він не вірив в забобони і по совісті прожив, він потрапив в райські кущі, честь йому й хвала, ми йдемо, як проклятущі, в ніч до чорта на рога!». Інший підняв його, дав легкого стусана, роззирнувся навколо й повів далі. Вони пройшли ще декіль­ка метрів і нарешті він його відпустив, а той як і раніше поплівся поруч, не вичавивши з себе ні звуку.

  Згодом бруківка закінчилася. Ліхтарів ставало менше, а сміття на вулицях більше, так за деякий час вони віддалили­ся від центральних районів Парижа. Вдалині виднілася ви­сока трьохярусна вежа округлої форми, що розташовувала­ся по самому краю стіни фортеці, закладеної ще в далеко­му тринадцятому столітті. Дійшовши до потрібного їм місця, чоловіки зупинилися. Один із них невдоволено обдивився свої чоботи й підійшовши до першого дерева, яке трапилося йому на очі, прийнявся запекло збивати з них бруд.

- А я тобі говорив, що не слід одягатися як на бал, ідучи в звичайний шинок, або на діло, - зауважив інший.

- Пристав до мене, наче кліщ, і що не робиш, він все більш... - пробурмотів перший і додав: - нічого страшного, я принаймні помру в достойному моєї особи вбранні.

- Не буду говорити про те, хто чого достойний, але по­мирати ти зібрався надто рано, Леньєре. Що, невже остогидло жити? Ти обійшов усіх куртизанок Парижа й спробував вино з кожного шинку й тепер тобі нудно?

- Де Гіш не зрозумів мого дотепу й тепер за мною вис­лані убивці. Знаючи цю мерзенну вельможну вошу, я гадаю, що мені не допоможе навіть компанія найвидатнішого фех­тувальника столиці, - тяжко зітхнув Леньєр, і знявши один із своїх високих чобіт, взявся відчищати блискучі металеві на­бивки, якими було прикрашене взуття, піднятим з землі дрюч­ком. - Тож, смерті мені не оминути.

- Тим не менш його компанія у тебе є, - сказав той і задивився в бік міста. Його куполи й шпилі перепліталися в незнаний, і напевне, неприйнятний для са­лонного мистецтва ансамбль, але це все одно було краси­во. - Хай ніч примружить вічі сонцю, хай місяць зійде на свій трон, бо місто, що так милує гасконців, не може увійти в спокійний сон, хай темрява дахи його укриє, хай холодок шепоче: «Спи», можливо вона ставень та дверей свій фронт закриє, та стихнуть в ночі людства голоси...

- Не знаю, чим ти володієш краще: шпагою, а чи язи­ком, - помітив Леньєр, натягаючи на ногу чобота.

- Пером, мій друже, пером. Чи тобі не знати, що язиком воліють краще володіти зовсім в інших місцях? - посміхнув­ся фехтувальник.

- Добре-добре. Ти мене підловив. Твій дотеп я за­пам’ятаю. Але не думай, що я не можу краще, - потряс рукавицею, яку щойно дістав з-за пазухи, Леньє.