День Мародера

День Мародера

Мародер (фр., від грабіж) - грабіжник, який краде на полі бою речі вбитих і поранених. Морально розкладений солдат, що грабує населення під час війни.

Зі словника іншомовних слів

Мародер (Marauder) — броньований автомобіль із протимінним захистом.

Із Вікіпедії

Виття собаки було страшним і своєю печаллю майже притискало мою голову до підлоги. Але я не міг вплинути на деякі речі. І все, що залишалося - дозволити часу пливти своїм неквапним чином. Виносячи і речі, і думки, і це собаче виття туди, куди, кажуть, плине його ріка. І тоді я чомусь подумав, що найголовніше - це навчитися бути в житті мародером.

Тому що якщо ти з дитинства не мародер, то ти потім уже навіки ніхто.

У будь-якому з випадків, не знаючи цієї самурайської вигадливої науки дерти інших, ти приречений. Ти навіть гірше від лузера.

Чоловіче, хочеш яку-небудь долю - що ж, будь ласка. Чи, відчуваючи інтонацію голосу героя фільму «У бій ідуть самі старі»: «будь ласка». Твоє право.

Замість того, щоб від самого дитинства із босотою тирлуватися по людських смітниках, де викохується вміння вписуватися в будь-яку ситуацію гонщиком Шумахером, сідай за книжки, чухай голову, аби пізніше дізнатися, яка на звук твоя власна потилиця.Чухай, вступай до університету.

Ставай, коротше, нікчемою, тут тобі ніхто не указ. У нас свобода. І головна її сентенція: будь ласка. Хочеш, Нікчемою. Скільки завгодно. Двері відчинені. Їх, нікчем, подивися он скільки - вийнятих із різних колод і всіляких мастей! Твій хід конем!... Коротше, гросмейстере… Тільки пам`ятай про одне: назад, до товариства пристойних, володарів світу цього - шляху вже повік нема...

Я, звісно, належу до осіб не дуже-то вишуканих. І до вулиці, на жаль, не маю жодного відношення. Як і багато-хто, до речі, я впав в оману й набрався неабиякої хиби: випробував на собі силу мозкової науки, вспадкувавши ще й захват від всілякої поезії. Воно і гикнулося. Просто сьогодні.

Телефонує мені рідна тітка. Хрещена мати, так би мовити, за сумісництвом. Тітці відмовити складно, мамці хрещеній - тим більше. Довелося робити.

Робити треба було гроби. Тобто не робити, навпаки - знімати. Але справа ж бо була важлива і товариству родичів гранично цієї пори року необхідна. Їй звідкілясь забрело в голову змінити вигляд обличчя гуртожитку мертв`яків.

До того ж, тому, хто бачив мою тітку, було б відомо, що є речі взагалі неможливі. А ті, хто її не бачив, просто, із елементарної людської ввічливості, називають мою рідну тітку Валентину, старшу сестру матері, Римом.

І от Рим записує на скрижалях, кажучи голосом моєї тітки: з самого ранку їду в якесь пристойне похоронне бюро, бажано, щоб з такою і сякою приємною назвою, як от, приміром, «Світлий сум». Замовляти нові надгробні прикраси давно спочилим старцям. Точніше, старицям. Одна померла 1973 року, інша - іще раніше. Її, римські, бабусі, а мої, отже, прабабусі. По двох лініях. Одіж над сердешними могилами добряче підпсута. І бабусі покійні, мовляв, цього б ніякому ворогові, не те що родичу, не подарували б. Отже, їду. Треба, мовляв, стариць гранітом замість тлінного заліза. Примарафетити.

Сказано - зроблено.

Поїхала.

Курява довго тліла вслід за нею. А та курява, що в моїй голові, була головним болем когось іншого, ким і був, власне, я. «Тільки ж бо бажано, синку, щоб ти залізяччя сьогодні срочно вивіз». І саме це слово «синку» мені, як сироті, мазало всі рани всіляким клеєм. І ця ґлиця не давала більше прокинутися ні відчуттям, ні розуму. Тим більше, що тітчине «бажано» ніколи не означало нічого, крім двох-трьох, а при потребі – і більше її телефонних дзвінків на мій номер. Аби бажане неодмінно втілилося в дійсне. І якомога скорше.

Ні, я міг, звісно, відмовитися.

Але треба було б при цьому пам’ятати, що я все-таки не Христос. І тортур, які світили б мені у разі невиконання «маленького, скромного і дуже необтяжливого» побажання клану, було б аніяк не знести.

Тим більше, що тривати могли вони і до самої смерті. А в разі, аби вона якимось чином забарилася, тортури чорними і нікчемними пиявками всоталися б у весь сенс отого, подальшого життя.

Що можна було зробити, я не знав. Відчував тільки, що, як гірському туристу, весь час переставляючи палицю, мені треба йти кудись уперед. І тільки вперед. Не озираючись назад. Аби випадком не стати соляним стовпом чи притчею родинної язиці.

І тоді, не посвячений особливо в питання мародерства, я зробив цей крок.

Ніколи раніше я не був свідком того, як знімають на кладовищах оградки з хрестами. Хіба що... Промайнула і одразу затухла в глибині пам`яті якась стаття з «Вечірнього Києва». Про вандалів, які вкрали й здали на металобрухт речі із Байкового кладовища. Найцікавішим був сум родичів, спричинений не оградок крадіжкою, а - праху попелу з урни їхньої усопшої прародительниці. Але подібний украдений прах і його точка зору на події, які мали невдовзі розгорнутися в нашому селищі, мало цікавили мою тітку. І я відмахнувся рукою від цього спогаду, як від недоречного нагадування про те, що, як думалося, ніяк не станеться завтра. Про власну смерть і про перевтілення в гарний і легкокрилий порох. Тому-то я і вирішив звернутися до людини, як виявилося, ще менш, ніж я, в питанні перепоховань і транспортування деталей надгробків, компетентної.

Павло, а саме так звали мого друга, може, ніде і ніколи й не працював, але за духом, а не за матерією власної плоті, був людиною в усьому страшно компетентною. Він був палким прихильником творчостві Сандея. А це робило його святим. До кого, панове, як не до святого, можна звернутися в ситуації, коли немає вже ні підказки залу, ні дзвінка другу, ні власного глузду? Звісно, у випадку нашого селища і в нашій історії - тільки до нього, до Паші.



otto planetta

Відредаговано: 03.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись