1

«Я три роки пропрацювала в поліцейському відділку, - думала, крутивши в руках телефон, - і ніколи не втрачала свідомість від хвилювання. Щось тут не те. Та і не переживала я. З чого б це? Звичайне вручення грамот. Ну дивились на мене близько тисячі очей, і що? І хто цей Варенко? На лікаря зовсім не схожий. Якщо він лікар, то чого приймає у чорта на кулічках? Тут то і лікарні ніякої нема».

- Приїхали Ботанічна, 145, – сказав водій таксі.

- Ви впевнені?

- Дівчино, я таксую уже близько десяти років. Там і номер дивіться є.

- А що це за приміщення?

- Не знаю, ще нікого сюди не возив.

- Я перепитаю чи точно нам за цією адресою. Щось мені це не подобається, – у слухавці лунали довгі гудки. – Алло, Андрію Юхимовичу, Ви казали вулиця Ботанічна, 145?

- Саме так я і говорив.

- Але тут немає лікарні. Лікарня знаходиться на Ботанічні, але трохи ближче до цивілізації.

- Мироненко, раз я сказав таку адресу, значить, мабуть, я не ідіот.

- Мабуть, але… - я зрозуміла, що ляпнула зайве. – Я мала на увазі, що…

- Я зрозумів те, що ти сказала, – грубо бурчав колишній шеф. – Давай я зроблю вигляд, що не почув, а ти швиденько покладеш слухавку і зробиш те, що я тобі наказав.

- Виконую, Андрію Юхимовичу. Кінець зв’язку!

- Ну що, їдемо далі, чи правильно прибули? – запитав незадоволений водій.

- Правильно! Дякую!

Я вийшла з комфортного таксі та опинилась, як не на краю світу, то на краю міста - це точно.

До речі, забулася представитись. Я Мироненко Ліна Іванівна – молодший лейтенант поліції, колишній молодший лейтенант, якого звільнили за незрозумілими обставинами, але обіцяли влаштувати в іншу структуру після консультації у незрозумілого лікаря. Заміжня, маю двох чудових діток і чоловіка – інженера. До минулого тижня надіялась на підвищення і особистий кабінет.

Повертаємось до моєї історії.

Попереду стояла двоповерхова, світла будівля без будь-яких приміток державної структури. Вікна першого поверху повністю були зашторені, біля самої будівлі не було жодної клумби чи лави. Потрапити у середину виявилось не так то просто. На дверях знаходився кодовий замок, який відчинити я, звичайно, не могла. Довелось натиснути дзвінок. Голос чоловіка лунав з пристрою схожого на домофон, котрий я і не помітила відразу:

- Доброго дня!

- Доброго дня! Я на прийом до лікаря Варенка!

- Лікаря? - голос чоловіка на тому кінці явно посміхався. – Назвіться, будь ласка!

- Мироненко Ліна Іванівна, молодший лейтенант поліції.

- Колишній молодший лейтенант, – посміхався незнайомець.

- Так, колишній, – я трохи підвищила голос. – Але не без допомоги  Варенка. Можу я з ним побачитись?

- Заходьте, пані Ліно. Другий поверх кабінет № 9

На дверях засвітилась червоного кольору лампочка і вони відчинились. На першому поверсі не було ні душі. З зачинених кабінетів лунали дивні сигнали електротехніки, схожі на шум радіо та інші не менш дратівливі, незрозумілі звуки.

« Куди тебе занесло? – промайнула тиха думка. - Хоч би повернутись живою з цього піддослідного центру. Сьомий, п’ятий, а ось і дев’ятий».

Я ввічливо постукалась. У відповідь почула звук відкриття не одного замка.

«Матінко рідна, що тут діється?»

- Доброго дня, Ліно! – по ту сторону на порозі стояв середнього зросту, світловолосий, привітний молодий чоловік, який зовні дійсно був схожий на лікаря: в окулярах і білому халаті.  На кишені халату у круглій емблемі красувався бачений раніше дивний знак. Червоний півень з чорними символами навкруги, схожими на руни.

- Доброго дня, мені потрібний лікар Варенко.

- Скоріше, Ви нам дуже потрібні. Не бійтесь, проходьте, – чоловік відчинив двері настіж і я пройшла в великий кабінет, в якому було ще декілька дверей та п’ять робочих місць, далеко розміщених один від одного. - До речі, я Олександр Олегович, можна просто Саша.

- Ми називаємо його Док! – вільною ходою, надуваючи бульбашку із жувальної гумки з одного із кабінетів вийшов високий, кремезний, темноволосий хлопець, в джинсах і світлій футболці. По обличчю незнайомця вже можна було сказати, що це людина веселої вдачі і вічного гарною настрою. – Це вона?

- Так! – поглянувши на веселуна, сказав лікар. - Де всі?

- Вероніка, закінчує проявляти знімки, а Спіріт допиває каву.

- Я здається, просив сидіти на робочих місцях, – нервував мужчина на прізвисько Док.

- Вони там і є. Не роби хвилі. Зараз вони будуть. Може чаю? – хлопець повернувся до мене.

- Ні, дякую. Я хотіла б дізнатись навіщо я тут? – невизначеність починала дратувати і напружувати.

Хлопець вказав рукою на диван:

- Давайте присядемо, зачекаємо решту нашої компанії. Я Лехман Єгор Альтерович, працюю тут штатним…