Дитя океану. Оповідь

- Чи знаєте ви, хто такі шелки? - запитав старий рибалка, закурюючи люльку.

Його сиве волосся лежало на плечах недбалими завитками, кудлата борода закривала нижню частину обличчя, а кущисті брови надавали погляду суворість. Шкіра старого, коричнева від сонця, продублена на вітрі, була поцяткована зморшками. Сіра парусинова куртка і такі ж штани виглядали ношеними, але добротними. Важкі бродні та м'який шкіряний капелюх завершували образ морського вовка.

Він сидів на самоті, підперши стіну, за великим дубовим столом, збитим з неструганих дощок, і задумливо розглядав глиняний кухоль, в якій пінилась ціла пінта сидру, подана турботливим шинкарем. Поруч стовпилися півдюжини таких же, але вже порожніх.

- Джос, старина, знову будеш казки свої розповідати? - посміхнувся господар закладу - пан Дево - маленький, товстий чоловічок, володар пивного черевця і трьох підборідь. Він обтер пухкі руки об фартух і діловито перерахував мідні монети, що, не дивлячись, сунув йому рибалка. - І не набридло ще? Краще розкажи, почому нині форель в столиці, чи ти так далеко не їздиш?

Трактир "Салака" примостився поруч з рибним портом, у вузькій вуличці між двома величезними будівлями, в яких знаходилися склади та контори. Невеликий заклад, збудований ще в минулому столітті славним предком метра Дево, складався з двох поверхів: на першому був росташован місткий загальний зал із затишним каміном і кухня, другий займали кімнати, які господар здавав подобово заїжджим гостям. Тут зазвичай вистачало клієнтів: то заглянуть підгулялі студенти з сусідньої вулиці, де перебувала Королівська Академія Вищої Магії та Чар, то втомлені рибалки з порту, то стряпчі і клерки з контор в сусідніх будівлях. А у вечірній час могли заглянути і стражники, що стежили за порядком на вулицях. Господар корчми знав усіх постійних клієнтів в обличчя, а деяких навіть по іменах. Але іноді сюди забрідали і незнайомці: мандрівники, що перетинали Брінгвурд проїздом, мандрівні лицарі і барди.

І кожного гостя тут чекав ситний обід, пінистий сидр і дружня обстановка. Ніяких сварок і розборок в своєму закладі пан Дево не схвалював. Він був поважним городянином, пишався особистим знайомством з бургомістром і справно платив податки в міську казну.

Джос Іммерлі облив його байдужим поглядом, затягнувся смолистим димком і мовчки випустив з рота кілька ідеально круглих кілець. Потім, ніби не чуючи шинкаря, сьорбнув з кухля, пару хвилин розглядав танцюючі в сидрі бульбашки і повторив, ледь ворочая язиком:

- Хто такі шелки?

- Морські діви? - висловив припущення один з рибалок за сусіднім столом, де зібралася ціла компанія, яка бажала з розмахом відзначити сьогоднішній вечір.

- Ні, морські феї, - поправив його сусід.

- Точно! Феї, я чув про них, - додав третій. - Кажуть, вони живуть у воді і лише зрідка виходять на сушу. А ще вони плавають під виглядом тюленів, і тільки на суші скидають з себе тюленячі шкури.

- І живуть в підводних палацах з перламутру і перлів, - закінчив старий Джос Іммерлі, задумливо сьорбаючи сидр.

- Ну, зараз почнеться! - пан Дево окинув обідній зал приреченим поглядом та підрахував нечисленних клієнтів.

Троє сиділи за сусіднім столом, поруч з божевільним старим, який вічно базікає небилиці про русалок та їх родичів-тюленів. Трохи далі примостилася молода парочка: худий хлопець років двадцяти в потертому сюртуку зі студентською стрічкою через плече і гарненька блондинка в кокетливому капорі. Ці були зайняті виключно одне одним: хлопець щось шепотів, нагнувшись до самого вушка дівчини, а та чарівно червоніла і хихотіла, ховаючи обличчя за лляною хусточкою.

Ще один чоловік розташувався в кутку біля дверей. Він не замовив нічого, крім пінти темного пива, та й до нього майже не доторкнувся. Просто сидів, закутавшись в плащ, нерухомий і мовчазний, як статуя. Його очі ховалися в тіні, що відкидали широко криси капелюха, а лице по самий ніс було сховано за піднятим коміром плаща.

Коли дивний відвідувач розплачувався, шинкар зауважив каблучку, що тьмяно блиснула на його руці. Масивна, з чорненого срібла, з великим оніксом, на чорній поверхні якого вгадувалися сріблясті прожилки - гербова печатка. Такі каблучки носили тільки маги-дізнавачі з Таємної поліції, але вони, як правило, не заходили в третьосортні заклади для простого люду.

Був ще випадково загорнувшись бард, який зайняв лавку біля самого вогнища та зараз тихенько тренькав на своїй кіфарі, налаштовуючи струни. Довгий, нескладний і худий, він щулився від холоду в своєму далеко не новому плащі з потертостями на швах, та час від часу звичним жестом відкидав з чола пасмо лляного волосся, що сповзало на очі. Почувши про що говорять рибалки, він підняв голову і злегка надтріснутим голосом промовив:

- Шелки це самі добродушні жителі чудового краю. Кажуть, далеко за морем є чудова країна Траг-вуд-Дол - край вічної юності, де завжди панує весна.

Він замовк і в тиші ласкаво провів по струнах. По закопченому залу портової таверни рознеслися сріблясті звуки кіфари.

- Це благословенна земля, де зеленіють пагорби і цвітуть сади, де в густих лісах ховаються ельфи, де в підземних палатах правлять дварфи та дроу, де в небесах парять золоті дракони, а в теплих водах грають добродушні шелки. У той край не допливти на кораблі, що не долетіти на птаху. Туди пішли всі феї після тисячолітньої війни з людськими королівствами. Але раз на рік, в день весняного рівнодення, відкривається таємний шлях, видимий лише обраним. Якщо хтось із дивного народу візьме людину за руку і проведе опівночі по місячній доріжці через море, то та людина потрапить в Траг-вуд-Дол.

- І багато було таких сміливців? - поцікавився один із рибалок, поблискуючи парою золотих зубів.

- Не знаю, - бард філосовски знизав плечима, - поки ніхто не повернувся. Раніше і в Гленніморе водилися феї. І ельфи в лісах, і дварфи в горах. Поки люди не змусили їх піти за море. За драконів не скажу, не знаю, а ось шелки ще за часів мого батька на берег виходили.