Розділ перший

І

Полум'я яскраво потріскувало у ватрі, вивільняючи до неба сотні малинових пелюсток. Полум'я грало, рухалось, танцювало, кидаючи навколо себе жмені світла й тепла. Дрібно потріскували дрова, так ніби з серцевини колод вилітав дух дерева і шугав догори, аби за мить розтанути у повітрі.

Перед ватрою просто на прим'ятій траві сидів Атей і заклопотано спостерігав за язиками полум'я, які весело вихилясували і гуготіли. То був міцний чоловік середнього віку, із засмаглим обвітреним обличчям, довгим чорним волоссям та бородою. Він був вдягнений у шкіряний каптан та широкі полотняні розшиті різнокольоровими нитками шальвари. На ногах мав м'які чобітки, перетягнуті ремінцями біля гомілок. Стан чоловіка був оперезаний широким шкіряним паском, викладеним мідними пластинами. Спереду до пояса було причеплено акінак у піхвах, що вільно звисав до землі.

Атей задумливо поглядав на ватру і довгим патичком перебирав у вогнищі дерев'яні чурки, що чорніли та розпадалися на кавалки. Помішував їх, підгортав з країв, підкладав ще, не даючи вогню згаснути. Іноді чоловік завмирав і ледь повертав убік голову – так, щоби його праве вухо чуло, що саме відбувається позаду. Так, просидівши якусь мить, Атей знову заходжувався біля ватри.

У стійбищі було дві юрти: одна – простора – для господарів, і друга – значно менша – для рабів. Навколо гуляли стриножені коні, на траві лежали вівці, стояли двоколісні гарби. Родинне стійбище відпочивало після довгого напруженого дня, аби назавтра усе почалося спочатку: чоловіки випасатимуть череди овець і табуни коней, жінки займатимуться домашнім господарством – приготуванням їжі, вишивкою, пранням. Побут степовиків одноманітний, і день схожий на усі попередні – випас худоби, поїння, доїння, перекочівля, коли навколо виїдено усю рослинність. Двічі на рік – навесні і восени – відбувається окіт овець, а ще стрижка вовни.

Зненацька ніч розітнув голосний крик і згас, ніби впав за обрій, загубився серед ковилу та степових трав. Атей завмер і прислухався, потім повільно повернув обличчя до юрти, ніби намагався вгадати – а що ж там відбулося? Проте було тихо, і ніщо не порушувало нічного спокою, окрім переспіву цвіркунів. Чоловік зітхнув і знову заходився шарудіти прутиною у багатті, полум’я враз ожило, загуготіло сильніше, ніби хтось невидимий вдихнув у нього життя.

Атей був досвідченим погоничем та мисливцем, мав вірне око та гострий слух. Тож коли раптом почув поза спиною чужі кроки, одразу їх упізнав. Так могла ходити лише Амага – знахарка та пупорізка, яку усі сколоти радо припрошували в гості – полікувати чи прийняти пологи. З того, як обережно вона йшла, Атей здогадався – йде саме до нього, і не з порожніми руками.

– Хто? – буркнув голосно, не знати до кого звертаючись.

Кроки позаду уповільнились і раптом стихли – жінка зупинилась.

– Донька. – Мовила вона за мить.

Атей нічого не сказав у відповідь, лише невдоволено заревів і зі злістю кинув у ватру свій патичок. А тоді враз схопився на свої дві, із силою вдарив чоботом по дерев'яних, охоплених полум'ям чурках. Вдарив так, що вони підскочили і розлетілись у боки, ніби вибухнули і розпались на іскри. Проте Атей на те не зважав – він раптом пронизливо свиснув, і майже одразу на його посвист озвався чорногривий брунатної масті коник. Тварина голосно заіржала, кілька разів змахнула головою і побігла на гук господаря. Чоловік одним скоком плигнув на коня, котрий навіть не був засідланий та не мав вузди. Вдарив його колінами під боки, розвернув мордою до Амаги.

Лише тепер Атей наважився поглянути на те, що принесла йому знахарка. То було замотане у вовняну тканину немовля, з рожевим і вельми невдоволеним личком.

– Віднеси її у степ! Викинь вовкам! Негайно! – загорлав раптом чоловік і вдарив свого огира п'ятами під боки.

Той заіржав і одразу пішов чвалом – повз юрту, повз транспорт, повз решту коней та овець, що паслися навколо. Кілька овець злякано схопилися на ноги і побігли геть, стривожені скаженим чвалом вершника. Рясна притоптана трава поглинала глухий цокіт непідкованих копит, а довгі грива та хвіст коня нагадували полум'я ватру, яку щойно розкидав розлючений сколот.

Атей був господарем і паном у своїй родині, тож усі мусіли виконувати його примхи. Але немовля ніхто у степ одразу не поніс. Натомість дитину понесли назад, до матері, і одразу приклали до наповнених молоком грудей. Дівчинка смоктала рожевий сосок охоче і з насолодою, наповнюючись теплим материнським молоком. Разом із ним дитя степу наповнювалось силою та здоров'ям.

Мати Опоя одразу ж назвала Томіріс – на честь відомої цариці. Слава про неї сягнула ген-ген, тож скіфи охоче давали своїм щойно народженим донькам це ім'я. Воно означало "хоробра". Проте, коли пупорізка повідомила про жорстоке рішення Атея, радість від народження дитини враз ущухла. Це була її четверта донька і Опоя не очікувала такої реакції чоловіка.

Атей понад усе прагнув народження сина. Він мріяв мати нащадка, котрий успадкує не лише табуни та отари, а й сміливість та славу пращурів. Проте боги, як здається, зловтішалися з відважного сколота, тому і посилали Атею раз у раз доньок. Старшій було десять, середній – вісім, меншій – п'ять, і от – знову. Мати Опоя любила їх усіх без винятку, натомість батько усю свою любов накопичував і зберігав, аби виплеснути колись на сина. Очікування затягувалось, тож Атей вже настільки переповнився тієї любові, що вона зрештою перетворилася на ненависть...