Глава 1. Хто твій друг?

   Давид зняв окуляри та втомлено потер перенісся… «Чорт! І як люди виживають у цьому світі?! Вже третій місяць б’юсь як риба об лід, та все дарма. В цій країні нікого нічого не цікавить окрім власної шкури…»

• Мааам! Ну, то що там зі сніданком???

         Він працював усю ніч і тепер нестерпний голод нагадував, що це все ще молодий та відносно здоровий організм. Якщо можна так говорити про людину в інвалідному візку з легка вираженими депресивними настроями. А ще це постійне безсоння…Спочатку надивившись голівудських фільмів та надихнувшись мотиваційними книгами, хлопець і справді щиро вірив, що настане день, коли він знову вскочить на ноги. Виснажливі тренування, сотні жахливих процедур на яких втрачаєш свідомість від фізичного болю та тисячі доларів витрачених на реабілітацію… Місяці минали – надія випаровувалася, як краплі літнього дощу на гарячому асфальті… Раніше все здавалося таким простим, а майбутнє неодмінно наповненим блискавичного успіху, достатку та слави. Студент Одеського політеху, відмінник, що подає надії…гордість факультету…а тепер лузер не здатний самостійно покинути будинок.

Мати тихенько увійшла до кімнати, мовчки поставила поряд з ноутбуком тарілку з яєчнею, котлети та салат. Їй було надзвичайно боляче дивитися, що сталося з єдиним сином. Кожного разу, торкаючись інвалідного візка – вона знову й знов поверталася у минуле і згадувала той вечір, коли через лікарську помилку та її необачність, дитина втратила все. Ще тиждень тому, жінка щодня намагалася вдавати, що все як раніше. Змушувала сім’ю снідати та вечеряти разом, переглядати на вихідних старі фільми, їздити на дачу. Та чим більше вона старалася – тим гірше ставало. Син починав озлоблюватися, а чоловік віддалятися. Якось Давид навіть викрикнув: « Досить! Мені набридло підтримувати ілюзію щасливої безтурботної сім’ї! Продовжуйте своє шоу без мене!» Поїхав у свою кімнату і зачинив двері. Мати змирилася. Врешті-решт це його життя. Можливо й справді потрібно просто бути поруч.

Дзвінок у двері відлунням пройшовся по невеличкій квартирі.

• Доброго ранку, Галино Сергіївно!

На порозі стояли давні приятелі Давида – Павло, Тимур та Андрій. Вони товаришували мало не з дитячого садка і вже майже двадцять років нерозлучні.

Жінка радісно запросила:

• Привіт, хлопчики! Проходьте, будь ласка, він у себе.  Дякую, що не забуваєте!

Швидко скинувши взуття, студенти зникли за дверима кімнати.

• Хай, Дев!
• Здорова!
• Як справи?
• Нічого! Як сам?
• Окки.

Тимур трохи зам’явся, ніби намагаючись підібрати слова. Андрій штовхнув його в плече, спонукаючи до більш рішучих дій, однак сам лише переминався з ноги на ногу.

• Та викладайте вже! Теж мені шифрувальники…
• Тут халтурка одна є…ми тут подумали…
• Ви й «подумали», це вже й справді насторожує! Хах! – не втримався Павло, - Зазвичай після цієї фрази ви починаєте нести якусь ахінею!
• Ну, годі тобі! Минулого разу просто невдалий випадок! Ти його до старості нам згадувати будеш?!
• То, що там у вас?
• Хотіли лаве трохи підняти. Є 100% план. Наш знайомий віпарь зіллячком підторговує. Нічого важкого, тупо так побалуватися. Курнути легенько…для настрою.

Обличчя Давида не відображало жодних емоцій:

• Ага. Вітаю. А я тут до чого?
• Та темний він…
• І?
• Лавчики йому на електронний гаманець закидають, щоб не так паливно було. Все, що потрібно фігня-питання – зламати його сторінку в інстаграмі, відстежити посилання, а там вже може й банківський рахунок… - Тимур потер спітнілого лоба спостерігаючи за реакцією друга.

Розцінив мовчання по-своєму, Андрій вирішив підтримати товариша досить хиткими аргументами:

• Він же падаль справжня! Таких не шкода. Це лише на добро. Присікати цих наріків потрібно! Окрім того чел навіть пискнути не наважиться, не те щоб заявити кудись!

Павло миттєво скипів:

• Ах, ти ж …! Та як ви…! Це ж стаття!
• Ти ще студент юрфаку, а не кіберполіція! Тому попустись мальок. Або в темі, або вали!

Хлопці були налаштовані рішуче.

• А що далі? Ви пенсіонерок на гроші розводитиме?!

Давид спокійним голосом відчеканив:

• Ваша пропозиція неактуальна. Пішли геть звідси.
• Але ж…
• Це вже не геймерські акки зламувати. Не приколи з рейтингами чи успішністю.
• Так! Це між іншим кримінальна відповідальність! – не здавався Павло.
• Геть! Усі! – хлопець розвернувся спиною та жестом вказав на двері.

Залишившись на самоті, стукнув кулаком по столу так, що ноутбук підскочив на  сантиметрів десять. « Всі хочуть легких грошей. Нікому не цікаво щось створювати! Чи коли небуть скінчиться ця епоха прокрастинації ?!».

Через годину повернувся Павло.

• Я тут піцу приніс… Твою улюблену з беконом. Ти цей , брат…пробач мене за імпульсивність. Просто я хвилююся за тебе. Їм втрачати нічого. Вони ж не підставляються.
• Дякую.
• За що?
• За те, що завжди поруч.

Павло похлопав друга по плечу.

• Погода відпадна. Гайда на вулицю.
• Ага, дай лишень хоч шматок, - хлопець широко всміхнувся протягуючи руку до коробки.
• Та бери її з собою!

Перше весняне тепло й справді піднімало настрій. Павло котив візка друга та без устану розповідав університетські новини. Зупинилися біля ларьку з морозивом. Потім мовчки насолоджувалися пломбірним смаком дитинства.

• То чим займаєшся зараз? Галина Сергіївна, каже майже не спиш… Мабуть, щось важливе.
• Є один проект…
• Не поділишся? Раніше між нами не було секретів…я не те, що з простої цікавості… Але допомогти генію, вважатиму за честь.
• Скажеш таке… «геній»…хех…це виявляється нікому не потрібно.