1.

1

Справжнім собою Ігореві Остапчуку вдавалося бути лише у вихідні, коли він міг віддаватися творчості. У свою майстерню він відправлявся відразу після сніданку, звідки повертався лише перед сном. Втомлений, трохи спустошений і найчастіше незадоволений собою.  

Ігорева майстерня знаходилася на цокольному поверсі старого будинку із товстелезними стінами. У майстерні було три вікна. Одне із них виходило у вузький, як дно криниці двір, куди сонце не заглядало навіть улітку. Там не росло жодного деревця, крізь розколини цементного покриття лише зрідка пробивалася травичка та мох, а саме покриття майже завжди було вологим. Навесні і восени, коли по кілька днів підряд лив дощ, воно все було сіре від цвілі. 

Два інших вікна виглядали на шумну і завжди велелюдну вулицю, де життя не затихало і після півночі. Вікна були прорубані низько, тож перехожі, які безперестанку снували по тротуару, зазирнувши у майстерню, могли побачити його за роботою. Таких, проте, було мало. Життя неслося уперед з неймовірною швидкістю. Здавалося, що люди, котрі мчали у своїх справах, просто побоюються зупинитися і задуматися, навіщо їм цей вічний поспіх; так, начебто ця зупинка могла спричинити їхню миттєву смерть. Тому вони вкрай рідко підводили очі, щоби поглянути на красу архітектурних форм, яка їх оточувала, чи зазирнути у вікна, повз які вони проходили.   

У майстерні завжди було похмуро і вогко. Навіть влітку, якщо випадала прохолодна і сира погода, Ігор змушений був хоч на годину запалювати стару кахельну піч, щоби зігріти приміщення. Пічці було не менше ста років. На її брунатному кахелі роботи фабрики Івана Левинського були зображені гуцули у капелюхах і кептариках, які гордо сиділи на низькорослих кониках-гуцуликах.

Час і попередні господарі кахлю не пощадили. У кількох місцях він потріскався від перегріву, а сама пічка дихала на ладан, тож вогонь у ній міг горіти від сили півтори години. Крім пічки в майстерні була газова плита, на якій Ігор розігрівав їжу, яку йому на весь день давала з собою дружина Галя, та заварював каву і чай.  

Обідав Ігор за одним із двох столів, а на другому тримав фарби і ескізи. З часом, коли їх стало настільки багато, що на одному столі вони вже не поміщалися, він віддав їм і другий стіл. Відтоді обідати йому довелося на підвіконнику, де він тримав тарілки, кілька горнят і келихи, хоч це і було не дуже зручно.

Усі ці недоліки майстерні Ігоря майже не турбували. І у нього вкрай рідко виникало бажання запросити сюди когось із друзів. Йому завжди бракувало часу для творчості, і той, який він відводив їй, він не хотів ні на що більше витрачати. 

Картин Ігор на початках малював небагато. Його стримувало поклоніння перед великими майстрами минулого та страх, що він ніколи не зможе досягнути їхнього рівня. В майстерні він часто переглядав альбоми з репродукціями знаменитих художників – Рафаеля, Леонардо, Рембрандта, а також замислювався над вирішенням складних питань. Як на картині відобразити страх, сум’яття, тишу або, скажімо, запахи у натюрморті. Йому здавалося, що якби він знайшов спосіб вирішити ці питання, які йому здавалися нерозв’язними, це би дозволило йому піднести свою творчість на новий рівень. Натомість він робив багато зарисовок, малюнків олівцем, працював з кольорами. Закінчені картини виставляти на люди Ігор не поспішав, побоюючись, що його критики виявляться занадто суворими, і, поранений їхнім гострим словом, він ще довго не зможе підійти до мольберта.

Ці ж таки творчі проблеми мучили Ігоря і в робочі дні, коли він не мав змоги поїхати у майстерню. Вона була далеко і від роботи, і від дому, і дорога до неї забирала багато часу і сил. Якщо він після роботи таки наважувався подолати цей шлях, щоби попрацювати хоча би дві години, то, повернувшись додому, напівмертвий падав у ліжко і, на невдоволення дружини, відразу засинав.

            Втім, тоді, коли йому не вдавалося потрапити у майстерню, він також приносив Галі мало радості. Відчиняючи йому двері, вона дивилася на нього, мов маленьке кошеня, яке вимагало хоч трохи турботи і ласки. Проте, прочитавши в його очах все той же сум, її погляд поволі пригасав, а плечі опускались. Покоряючись долі, Галя відходила убік, звільняючи йому шлях, і навіть не вимагала від нього поцілунку, що мала намір зробити, коли він лише подзвонив у двері.

            Першу годину удома, пославшись на втому, Ігор зазвичай проводив у спальні, де, примостившись у ліжку, невидним поглядом дивився у стелю. Світло тут ледь пробивалося крізь щільні штори. Сонцю, яке було заінтриговане його усамітненням, вдавалося проникнути у крихітну спальню, де ледь поміщалося двоспальне ліжко, шафа для одягу і трюмо, лише через малесеньку щілинку. Можна було тільки здогадуватися, від чого воно відчувало більше розчарування – від Ігоревої негостинності чи похнюпленого вигляду. Воно би спробувало покращити йому настрій, якби він дав йому більше свободи: погріло б йому шию, попестило щоки, уста – свою найдосконалішу зброю воно використовувало часто і щедро, і вона здебільшого спрацьовувала. Однак Ігор впускати його до себе не хотів.

            У ліжку Ігор заново переживав дрібні неприємності на роботі, які вибили його з колії і надовго зіпсували настрій. Сказане за його спиною у розрахунку, що він цього не зможе почути, помічницею директора, симпатичною, довгоногою білявкою, яка йому завжди симпатизувала, і він бозна-чому вирішив, що може розраховувати на взаємність: «У цього Остапчука завжди такий вигляд, наче він наївся кропиви», від чого йому відразу стало гидко на душі. Завжди огидно, коли хтось виявиться гіршим, ніж ти про нього думав; тінь від нього наче лягає на весь людський рід.