Дівчина із блакитним волоссям

Дівчина із блакитним волоссям

Кожне місто приховує свої таємниці, навіть найменше. За вечірніми сутінками криються примари, під нашими ліжками сновигають монстри, а за спиною завжди є хтось невідомий, темний, зловісний і незмірно потаємний, той, хто у будь-який момент може нашіптувати нам страхітливі казки, і лоскотати нашу шкіру своїм холодним та пронизуючим до самих кісток подихом невідомості й мороку. Вдень усе безхмарно і так безтурботно, проте вночі відкриваються усі потаємні двері та проходи у потойбіччя, що можуть повідати нам таємні сповіді незвіданого, що криється за сучасними урбаністичними краєвидами.

Місто, про яке я хочу повідати Вам свою сповідь не є виключенням, воно сповнене загадкових і містичних місцин, від яких віє прохолодою опівнічного місячного сяйва, що освітлює обриси сюрреалістичних кам’яних фігур ангелів із заплющеними очима, які неначе бояться поглянути на те, що відбувається навколо, і не бажають втручатися у цей безкінечний танець, який провадять невідомі сили. Проте жителі цього містечка, здається, не помічають того, адже вони живуть у рожевих окулярах, які дозволяють сховатись від реальності, що все більше затягує їхній дім у павучі тенета темряви. Так, і було із Емілією… . Вона, як і більшість представниць прекрасної статі Хмельницького, була надзвичайно поетично-естетичною натурою, частенько відвідувала літературний музей у пошуках нових скрижалів знань під час ексцентричних лекцій якогось молодого поета. Вона і сама час від часу намагалась писати вірші, що, на її думку, надходили їй із безмірного потоку інформації Всесвіту, який, як вона любила повторювати, відкривається лише обраним, і саме тому ніколи не читала нікому в слух свої творіння. Проте насправді Емма їх ненавиділа, адже вони заставляли розуміти, що вона далеко не митець, а просто аматор, оскільки в її рядках не було вишукано-пафосних слів і патологічно-завихрених зворотів мови, які несуть у собі безлад творчих думок. Вона все відчувала емоціями, які намагалась викласти на папері, проте це було щось потаємне, притаманне лише їй, те, що для інших не мало б такої ваги. Вечори у колі подруг у місцевому винно-розливному закладі під лунання магічних звуків блюзу вже почали їй набридати й все більше хотілось якоїсь новизни та незвіданості. Так часто буває у невеликих містечках, де кожна місцина і закуток уже сходжений тобою у сотий, а подекуди й у тисячний раз. Проте Емма часто любила прогулюватись рідними вулицями, уявляючи, що все навколо зовсім нове для неї; вона фантазувала, що ці вулиці, завіяні осінніми вітрами чи зимовими морозами, їй аніскілечки незнайомі; що вони із іншої історії життя іншої її, в іншій реальності, а то і на зовсім іншій планеті. Її улюбленим заняттям було вдивлятися в очі перехожих та уявляти, що у них на душі, що тривожить їх розум і думки, та про що вони мріють. Ось таким було її єство, що витало високо у небі, забуваючи про прагматичний світ навколо. Вона обожнювала грати на гітарі, хоч це і не зовсім виходило, рахувати зірки у літні вечори, читати книги, загинати у них сторінки і робити помітки, не любила обійматись, завжди клала трубку не попрощавшись і просто ненавиділа рекламу, що стрибає в очі з усіх боків. А ще їй подобалось фотографувати… . На думку Емілії, лише фото може відобразити внутрішню сутність речей і ловити невпинні, мов ті крилаті птахи, моменти.

Одже, вкотре прогулюючись уздовж Кам’янецької вулиці під звуки депресивно-заворожуючих пісень Lera Lynn у навушниках, Емма вирішила звернути убік місцевого старого міського кладовища, що розкинулось посеред великого житлового масиву. На дворі стояв чудовий осінній вечір: в повітрі віяло фарбами останніх у цьому році квітів і вчувались пісні сонних птахів. Сутінки ще не оповили подвір’я будинків та ще не встигли зазирнути і їх віконця зірки, сонце лише оранжевим маревом почало вкривати верхівки будинків і потроху заходити за обрій. Дівчина зняла свої червоні, ексцентрично-круглі окуляри, піднесла до обличчя об’єктив і спробувала сфотографувати рожеве небо на фоні індустріального залізничного краєвиду, що виднівся за мостом. В такі хвилини здавалось, неначе час просто застигав навколо і більше окрім неї немає на цілій планеті нікого і нічого. Затим вона обернулась і в дрімучих заростях старого польського кладовища побачила кам’яні крила, що манили своєю неприступністю. Взагалі ця місцина кардинально виділялась на загальному тривіально-повсякденному фоні. Емму, неначе магнітом потягнуло поміж рядів старовинних пам’ятників із датами життя людей, що покоїлись тут, починаючи із середини вісімнадцятого століття. З фото на надгробках на неї дивились пусті очі, зазираючи неначе у саму душу своїм кам’яним поглядом. На хвилину наша невинна душа відчула себе о полоні темряви, проте швидко опанувала себе і ринула далі.

Перед нею відкрилась довжелезна тропа, усіяна позаторішнім пожовклим листям та мілкими гілочками. Вона підняла голову і угледіла цілу мозаїку віковічних дерев, що обрамляли кладовище, неначе куполом, захищаючи його від цікавих випадкових перехожих. Лише останні передсутінкові промені пробивались крізь поодиноке листя дерев’яних когтистих рук. Ось дівчина нарешті наблизилась до монументу і побачила, що це був кам’яний янгол, що немов охоронець здіймався над іншими пам’ятками старовини. Його очі були закриті, а в руках була палаюча свіча, що була неначе орієнтиром для заблудших душ. Від цієї думки у Емми побігли мурашки по шкірі і раптово стало по-льодяному прохолодно, з її рота вирвалась пара, як у морозний вечір, хоча надворі було пізнє бабине літо. Про це місце серед жителів ходять різні повір’я. До прикладу від подруги Таші, що любила усілякі байки, Емма чула таке:

  • Я нещодавно читала чергову статтю на місцевому пабліку, що люди знову бачили здоровезного двохметрового лиса, що йшов за підводою. І це вже не вперше, — з широко розплющеними очима прошепотіла Таша, забравши свою фіолетову фарбовану прядку волосся за вухо.
  • Дурня це все повна! Просто байки для малюків, аби діти не вештались у сутінках. Скоріш за усе це був простий п’яниця, що шукав дорогу додому після чергового корпоративу, — скептично відповіла Емма.
  • Але ж його бачили не один раз. А ще ти чула історію про жабу?
  • Жабу? Яку ще жабу? … Хаха, по-моєму у нашому місті у населення проблеми із важкими наркотиками, а не з монтсрами. Хто ж наступний?
  • Ха-ха… . Ну ти як завжди вмієш все перевести у жарти. Ти хіба не чула історію про сім’ю наглядача цього кладовища? Вони переїхали у будинок на околиці торік. Спочатку все було гаразд. Проте одної ночі його дружина, повертаючись додому відчинила двері, буденно зайшла в коридор, увімкнула світло і побачила невелику фігурку, розміром із п’ятирічну дитину, що стояла перед нею. Вона нажахана ринулась до дверей, що вели до кімнати, проте раптово ця постать перемістилась і перегородила їй прохід, затримуючи своєю ногою двері. Хазяйка дому ледь не втратила свідомість від такого марева і кинулась геть із дому. Не знаю скільки вона бігла, проте знайшли її полісмени пізно уночі аж у парку Франка. Вона сиділа й трималась за голову на одній із лав, безутішно схлипуючи. Говорять, після того вечора вона зовнішньо постаріла на років десять.
  • Це все марення затягнутої баби, що втомилась після чергового робочого дня. Проте, я у твоїй історії так і не почула епізоду про містично-жахливу жабу… . Чи ти мала на увазі жінку наглядача?!
  • Ой ну досить вже тобі, Еммо… . Я ще просто не дійшла до найцікавішого. Після цього випадку із сім’єю наглядача почали відбуватись ще дивніші речі. Говорять, що у кожну повню з-під підлоги їх дому вилазить величезна гидка жаба, з якої стікає зелений слиз і намагається забрати когось із домочадців. Чула навіть, що якось вона мало не затягла під землю їх малого чотирирічного сина, проте вони його відборонили як могли. Після цього звичайно ж чоловік різко вирішив змінити свій рід діяльності.
  • Ще б пак!!! Проте, я все рівно не вірю в такі байки. Це всього лиш закинуте місце і більш нічого. І не варто приділяти йому такого надлишкового значення.
  • Ну як знаєш, але на твоєму б місці я б там не з’являлась, коли наступають сутінки. Так, про всяк випадок, аби поберегти здоров’я.
  • Яка ж ти ще дитина, Ташо. А я от на зло тобі візьму і прогуляюсь там після заходу сонця. Тим більше я вже давно працюю над своїм новим фото-проектом.
  • І яким же це таким проектом, про який навіть не знає твоя краща подруга?
  • Я фотографую закинуті місця Хмельницького, старі пам’ятки… . Ти знаєш, в байки я не вірю звичайно, проте у цих місцях відчувається якийсь особливий магнетизм… . Тому для мене кладовище цікаве лише своїми старовинними склепами та монументами. Чула, там є і такі, що датуються ще 17-18 століттям, хотілось би на них поглянути… .
  • Ой, ну ти як завжди просто… . Все фриківське тобі завжди до вподоби! І де ти взялася на мою голову?! Окрім того, ти хіба не знаєш, що на кладовищі не можна фотографувати?
  • За це що мені штаф дадуть?
  • Ні, дурненька… . На фотках можуть проявитись душі померлих, їх обличчя. Був у мене один хлопець колись, в років так 16. Так, він вічно мені хвалився своїми фото-трофеями з цього кладовища. Цей дурник любив фотогорафуватись там на свою Nokia із жахливою камерою і хизуватись сяючими сферами навколо, в яким можна було розгледіти риси обличь. Ну не дурень? Це ж якась неповага, вони теж колись були такими людьми, як ми. ЦЕ навіть можна назвати вторгненням на чужу територію.
  • Ну звичайно ж там було видно обличчя. Сама сказала, що камера жахлива була. Там і не таке можна було нафотографувати. А в мене камера чудова і я туди піду не заради забави.
  • Ну дивись, як знаєш, тільки мене навіть не проси йти із тобою. Я краще сходжу на концерт до Сергія, він знову виступає у пабі сьогодні увечері.
  • Ну як знаєш, тоді попрямую туди у гордій самотності.
  • Все одно будь обережна, обов’язково подзвони мені, як повернешся додому.
  • Гаразд, це я можу. Гарно там повеселись за мене, - сказала Емма, усміхнувшись та відкинувши нещодавно пофарбоване яскраво блакитне волосся, пішла геть.



Oksana Morozovska

Відредаговано: 12.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись