Частина перша і єдина

Копаючись в холодній землі на городі, дід Пилип промотував останні три тижні життя в голові. Війна! Російські “браття” гатили по українських містах, як прокляті. Пилипу було боляче від самої цієї думки – як же так, як то можливо, щоби йому довелося жити за війни. Зять дзвонив з Пітєра, каже “Папа, нє волнуйся, наши вас освободят за трі дня”... Шось не дзвонить вже, на третій тиждень, асвабадітєль. Донька телефонує, плаче, бува і слова не може вимовить. Та й та, дурепа, набралась тої хірні за нацистів, біолабораторії і гусей заразних. Га, як жерти тих гусей, то не заразні, то аж за вухами лящить! 

Пилип не думав, що буде радіти думці – добре, що дружина не бачить. Вмерла того року від корони. Дід думав, що то біда, аж ніт, біда тоді тілько чекала у порога… 

Взагалі, Пилип і сам вже готувався до візиту кістлявої – не жилося йому без Катерини. Як змерла, з місяць вдався до чарки, але врешті-решт потроху відійшов. Катерина не любила, щоб він дихав перегаром… 

Спочатку ніц не хтілося робити, але як весною запахло – всьо, інстінкт! Шось копати, шось порати на обійсті. І вже, здається, і не ті сили, сємсят сім в маю. Та, як не дивно, війна підстьогувала діда вставати з постілі кожного ранку, бігти до магазину, скуповувати підвезені крупи, нести до столової, де дівчата готували обіди на передову. Дід пустив під ніж всіх курей та качок, лишивши стратегічну кількість для розплоду (один півень і десяток несушок), і вже відніс майже всі закрутки. Катя добрі крутила, на борщі! Як знала, Катюха, як знала…

З неділю Пилип обналічував гроші, які переслала донька потайки від мужа. То окрема історія, як дід Пилип донатив на ЗСУ. В тому процессі було задіяне все нечисленне айтішне населення села Кожумяки. Старий відчував, що він зараз потрібен. Хлопцям на передовій, дівчатам в лікарні… Роби, те що можеш, з тим, що в тебе є, там, де ти є! То ще Рузвельт казав, дід начитаний. 

Від тяжких думок Пилипа відволікла ракета. Справжнісінька! Летить, реве як проклята – дід аж присів до землі. Промайнула над головою – ледве око встигло зловити силует в небі. Ач, як низько летить, прямісінько над хатами! 

Від злості дід жбурнув їй вслід грудку землі. Руки аж затрусилися від безсилля – якби мав ружжо, то хоч би стрельнув. Не влучив, та все одно розрядка. А зараз що? Зараз що робити? 

“А на тобі, клята, дулю!” – Пилип щосили тицьнув скрученими пальцями вслід зникаючій в небі цяткі.    

Аж раптом цятка бахнула! 

“Ха!” – вирвався крик радості зі старих грудей. Пилип так зрадів, так зрадів тому бахку, як наче він сам ту ракету збив. 

Раптом в голову закралась думка. Пилип спочатку з того посміявся, потім відмахнувся, але ж вона, як той комар, дзизчала над вухом. 

– Нє, ну нє! – мотиляв дід головою. 

– А раптом так! – знову мовив сам до себе. 

Та хіба кому таке скажеш, що дулею ракету збив? Засміють! Геть з глузду старий з'їхав. Але з іншого боку – хіба могло так співпасти? Летіла і ніц їй не було, поки Пилип не тицьнув в небо. І бабах! 

Дід знову і сміявся, і хмурився, щось сам до себе бурчав и вже мало не вголос реготав. От придумав таке! А тут згадав, як бабця Ганя, що його ростила в повоєнні часи, розказувала про їхній рід. Пра-пра- бозна скільки раз дідусь, казала, був козак-характерник, а прабабця бабці Гані справжньою відьмою. Та й сама Ганя могла заговорити кровотечу, сбити тиск і наслати гикавку якимсь чудним бубнінням. А вже в травах розбиралась, най Бог милує! Все село ходило до неї за тим зіллям, що чоловіків від чарки відвертало. За те все чоловіче населення села Кожумяк Ганю люто ненавиділо, бо зілля направду працювало.

А може шось передалось? А може зараз талант і відкрився?    

Врешті-решт, Пилип вирішив – щоб даремно не марнувати час і не марніти думкою, теорію треба перевірити експериментально. Якщо дуля в нього бойова, то він це швиденько доведе. 

Але ж як той експеримент ставить? На якій відстані, з якого боку. Чи то високоточна зброя, чи масового ураження? Та й де взяти ціль підходящу. Ракети не так часто літають. А лінія фронту далеко. До самої ночі дід не міг собі найти місця, а потім махнув рукою – утро вєчєра мудрєнєє. 

Баба Ганя сиділа на залитому сонцем ганку і перебирала якісь папірці. Маленька, сухенька, в парадній хустці та жупані, в якому ходила до церкви. Пилип придивився – бабця тримала в руках родинні світлини. Це зараз можна щолкать кожен день по сотні, а раніше фоткались раз чи два в житті – на свадьбі там, чи на хрестинах. 

– Внучок, тут одної картки не хватає – каже баба Ганя, – вже все перебрала, а найти не можу. Пошукай, в тебе очі молоді.

І так хитренько на Пилипа зиркає, наче він яку шкоду наробив, а зізнаватись в тім не хоче. 

– Яка картка, бабусю? Всі, шо є, в гардіробі на верхній полиці, там де й завжди, – відповів Пилип і сам здивувався своєму хлопчачому, дзвінкому голосу.

– Путіна мені знайди, внучок, Путіна! – каже бабця і чогось сміється, але замість сміху виходить “кукарєку! кукарєку!”.

Від того “кукарєку” Пилип і прокинувся. На вулиці світало, і чорний кугут, якого дід лишив головним осємєнітєлєм, вітав новий день. В Пилипа сердце мало що не вискакувало з грудей від того сну, бо то не просто так йому бабця Ганя наснилася. 

Натягнувши на худі ноги штани, накинувши на сухі плечі куртку, дід побіг до сараю. Такий сарай є в кожній сільській родині – все, що шкода викинуть, відправляється туда на вічне зберігання. 

Десь в цьому сараю була підшивка старих газет і журналів – на розпалку! Майже дві години дід розгрібав завали одягу, банок і баночок від майонезу, трошки матюкався та багато чхав. Врешті-решт вийшов з сараю запилений, в павутинні, але з видом переможця, тримаючи в руках журнал “Работница” ще за 1999 рік. 

В тому журналі дід і знайшов фотографію Путіна – на всю сторінку, в статті про нового президента Росії. Пилип критично оглянув свою знахідку – на тому знімку бісового брата ледь можна було впізнати. Тонкі риси обличчя не йшли ні в яке порівняння з ботоксною пикою нинішнього царя всєя Рассії. Але дід собі так розсудив, що немає ніякої різниці – Путин він і в Африці Путін.