Доба змінилась

                     Пролог

Витікає життя, мов із кухля вода.

І Чорнобильський смерч понад страхом вита.

Той посмів, хто боявся за шкіру і славу,

Обдурити людину. І ось уже кара...

Та чому ж не над ним --  понад нами літа?!

Й витікають водою із кухля літа.

І малесенький хлопчик не знає причини,

Де дівається сила з худенького тіла.

І маленьке дівчатко, що харкає кров’ю,

Свій розтерзаний розпач несе над судьбою...

Винахіднику, як тобі зараз живеться?

Не стискаються в розпачі совість і серце?

Мій правителю, де хоча б зле каяття?

Ах, твоє ж не заділи, на щастя, життя!

Та колись, коли страх говорити відверто

Промине у людині відлуннями смерті,

Пролунає, мов постріл, прокляття богам,

Не всевишнім – земним і чортячим синам.

...А щоліта грізніші дощі смертоносні,

І жовтіють городи, хоч ще і не осінь.

І уже з гіркотою, крізь жах перешкоди,

Я благаю дитину:

                            - Не пий сиру воду!

Просить яблучко доню:

                             - Почисть, я – отрута!

Плаче ягідка:

                   - Доню, хай буду забута!

• І яєчка не пий! – просить курочка доню.

Просить рибка:

                   - Не їж мене! Я нездорова!

Запитально-розплющені очі питають.

Бідні дітки не вірять, що вже помирають.

...Проклинали фашистів, убивць Хіросіми.

А тепер мовчимо, мов закляті, усі ми!

І болять в мені рани, роз’ятрені страхом,

І Чорнобильський стронцій вбива в мені птаху,

І болить у мені кожна рана планети.

Милий усміх землі,

                            свіжий повіву,

                                                де ти?!

                                      1

Доба змінилась. Гуманізм пройшов,

Немов застуда.

                    Й щеплення не треба.

Імунітет не вироблений.                                                                                                  2

                                        Й знов                                                                                                                                   

Вулканно вибуха в солоний регіт

Те, що не втовпилось в добу капіталізму –

Стояло, як мара, в соціалізмі...

Терплячого народу злий одчаю,

Що ж буде завтра,

                        в кого запитаю?

       Цвинтар. Дід Іван, кремезний сивий чорнобилець, спираючись на костур, з болем, тамуючи важкі сльози, приглушено говорить перед могилою друзів. Голос у зимовій тиші наче застигає.

• Покійні мої друзі, я прийшов

Укотре поклонитись вам. Чорнобиль

Забрав тебе, Климентію, давно,

Як вигравав у світ краси неспокій.

Ще молодість буяла до небес,

Цвіла в очах блакить і мрії босі.

Збиралися злетіти на морозі

В безкрай бажань співучих і чудес...

Підходить до іншої могили. З пам’ятника суворо дивиться майже його ровесник.

• А ти, Василю, не дивися так

Докірливо. Бог свідок – побратими

Усе для тебе, що змогли, зробили

Й... не вберегли від атомних атак...

Тоді, в палаті, пам’ятаєш, я

Не стримав сліз: тобі ж потрібні ліки!

Пішли ми до Міністра. Та Мінздрав

Аж очі округлив:

• Оце вам скільки!?

В бюджеті коштів, вибачте, нема!

...А ми ж тоді про гроші не питали.

Серцями стронцій дикий зупиняли.

Від опромінення спинялися серця!

Не думали про себе.

• Це війна, -

              сказав тоді Климентій наш поривний, -

Я офіцер, для мене честь – одна:

Якщо потрібно – вмерти за Вкраїну!

...Й помер найпершим,

                           бо вогонь в єство

Проник ураз...

                    Ти сірим став, як попіл.

І шепотіли зболені вуста:

- Брати, спішіть, в реакторі Микола...

... Мовчали ми.

                        Микола і Богдан,

Григорій, Олексій згоріли миттю.

Як факел уночі і ти палав,

Й просив:

- Подбайте про сім’ю і діток!

...О, як болить отут!

                  ( з силою ударяє себе в груди)

Жахкий дракон                                                                                                           3

У небі розпростер криваві крила.

Вони палали. Сажа з них летіла

І падала в зелений крик дібров.

Чиновник десь за голову схопивсь.

Судомило вже уряд від нещастя.

Птах падав – і «чого?» - не розумів...

Жах у зіницях діток, як прокляття.

Нас тисячі упали під ножем.

Радіаційна смерть тріумфувала.

Отут, у грудях, не проходить щем.

Вся Україна зболено кричала.

Піднявши руки в чисті небеса,

Вона у Бога помочі просила.

Та пропадала щосекунди сила

У постраждалих.

                         Нищилась краса,

Ліси зчорніли, квіти і трава

Здригались лячно.

                        Храм природи чистий

В агонії від стронцію палав,

Із попелу тріумфував нечистий.

Аборигени кілька довгих діб

Ковтали труту.

                   Уряде, запізно

Почав евакуацію усіх.

Про що ти думав, уряде залізний?!

Що небезпека чудом промине?

І що біду хтось дивом знівелює?

Передчуттям наповнивсь кожен нерв,

Що смерть навкруг вже днює і ночує.

А їх ще тільки виселяли... Хто

Поверне людям мрії і надії?!

Не знали ще, що атомнеє зло

Нестиме смерть із ними по країні.