Есе до кави

Ти просто впусти і нічого не бійся...

   У неї був свій світ, світ в якому вона жила, після того як Він проміняв її на іншу. Там і проводила весь свій вільний час. Той світ був ідеальним для неї, без кордонів, таємниць, зрад і болю. В ньому всі були щасливі, навіть Вона. Задзвонив телефон. Викликала Люська, в минулому найліпша подруга, а хто вона їй тепер? Не хотіла підіймати слухавку і знову звітувати, що не забула поїсти і випити антидепресант. Аліса стала відлюдником. Вона вже й забула як комусь телефонувала і цікавилася як воно живеться, по інший бік не її світу. Вона гуляла алеями міста, слухала пісню, яка віднедавна стала дивізом її життя: "скажи мені чому не можу забути те, чого нема?". Її наздогнав симпатичний смаглявий хлопець із синіми, як море очима. То був Артем.

 -Я перепрошую, але ти загубила, ось, візьми, - подав їй шалик, кольору бірюзи який напевне стягнув з плечей бешкетник вітер.

 -Дякую, - ледве вимовила. Як давно вона не розмовляла з живими людьми.

 Артем хотів запросити її в кав'ярню, куди власне і прямував, але вона відмовилася навіть не дослухавши його пропозиції. Хлопець похнюпившись пішов пити каву наодинці з собою, Аліса знову повернулася в світ ілюзій.  Вони були призначені один для одного. Десь там, на горі, ангели сперечалися між собою хто з них першим відчує, що це любов. Аліса все вирішила за двох. Вона потребувала ласки і тепла, але боялася. Берегла своє пошрамлене серце, що більше нагадувало відчайдушного спартанця, який постійно воював за чужі амбіції. Боялася знову обпектися, тому вклала із собою угоду - ніяких знайомств, принаймні поки не буде готова впустити до свого спартанця когось іще.

"Досить поневірятися чужими країнам, де на тебе ніхто не чекає," - бурмотала собі під ніс,  - "Ти всюди вигнанець, досить"...



Маркіза де Бюсі

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись