Фан

Фан

Мамо, те, що в Одесі є море, є сильно перебільшено. Повільно написав Макс на дисплеї мобільного. А тоді, трохи подумавши і нервово сіпнувши вусом, додав. Як і те, що там взагалі щось є.

Натиснувши ентер відправки, подумки він ще раз повернувся в ту суботу. На «Спартак», де вони зустрічалися з «Чорноморцем». У голові на мить пропливли сирени одеських клаксонів під час їхньої безславної втечі з Пальміри. А тоді до них, уже посеред миколаївського степу, приєдналися і міліційні мигалки супроводження.

Перехиливши спогад так само легко, як чарку напередодні матчу, і щось подумавши про ту вродливу, чорняву трохи і трохи повненьку фанатку Наташу, яку його пильний погляд раптом вихопив на харківській трибуні, а тоді ще раз зустрів під час перегляду телетрансляції вчорашнього матчу, Макс зробив необережний рух, і тілом, закованим лікарськими шинами, шунтами і гіпсами пройшов такий сильний спазм, що він, страшно невдоволений власною необережністю й внутрішньою пожадливістю до жінок, мимохідь окинув вкрай непривітним сьогодні поглядом палату, де, слава богу, був закований і захований від усього світу тільки він один.

***

Максим - це найдивовижніший із людей, які тільки можуть траплятися в світі. Я познайомився з ним на курсах, організованих для безробітних, де тих мали навчити ставати малими підприємцями. Бізнесменом, кажу, забігаючи наперед, він так і не став.

Узагалі було не зрозуміло, навіщо колишньому військовому і майбутньому фанові бізнес. Він сидів на лавці за партою училища, тепер стилізованого під курси, покірно і з незмінним розумним виглядом вислуховуючи - чи роблячи вигляд, що вислуховує - професора.

Зовні схожий на всілякого запізнілого в науках студента, він усе-таки з перших же хвилин знайомства нагадав мені якогось єзуїта чи члена таємного масонського ордену. Причім, не тільки своїми сокровенними темними вусами й очима, які жодного разу не видали на-гора внутрішню посмішку, а й манерою думати, говорити і навіть рухатися вулицею.

Безкінечну кількість разів зустрічаючи його потім - то в ролі охоронця супермаркету, то як фана в незмінному шарфі і кепі свого клубу, то в підкреслено чорному бойовому фраці обслуги стадіону з відповідними нагрудними ознаками, то раптом у військовій формі офіцера-льотчика, ким він знову ставав, наново завербувавшись у лави української армії, я так до кінця і не зміг збагнути, що це за людина.

Таки так. Усе в ньому було таємницею. І ця таїна була глибокою і, проте, ніколи не була страшною.

Його, приміром, ні про що і ніколи і за будь-якої глибини щирої чоловічої дружби не можна було запитати прямо.

Як служба, як справи, здоров`я, і взагалі, як життя. Почувши подібне безцеремонне і завжди для нього якесь надто вже глибокоінтимне запитання, Макс завжди, попередньо озирнувшись на всі боки - і зробивши це самими очима, і навіть у цій ситуації примудрившись залишитись так само ніким не впізнаним і сірим у натовпі цього світу - прикладав палець до рота, і, промовивши скоромовкою: «Тихо, тихо, тихо», кивав, запрошуючи нахилитися до його губ якомога ближче, а ще краще - підставити під слова мушлі вух. Щоб не розплескати жодну краплю сокровенного. І повідомляв щось зовсім з іншої оперети і ніяк не сумісне зі змістом запитання, щойно ним почутого.

Відповідь його мене ніколи не задовольняла. І тому, перефразувавши, я за звичкою повторював своє найпростіше з людських запитань іще раз. І тоді, з обличчя, яке, здавалося, всім його знайомим узагалі не усміхалося ніколи в житті, цього разу ошпаривши мене найнесподіванішою із людських усмішок, він казав: ну, Вікторе, так не можна.

І, відкинувши простоту, вів скелелазів розмови на нові і вже ним пропоновані кручі, кожна з яких за віддаленістю від теми початої розмови була крутіш від будь-якої зі своїх попередниць.

Я не знаю, чому в нього ніколи не було дівчини. І чому він, такий ласий поглядом винятково до найвродливіших із побачених нами з ним на вулиці чи під час матчу, не тільки не зустрічався ні з якою дівчиною, але ніколи, практично - і я свято в цьому переконаний - про неї навіть і не мріяв.

Та поступово розплітаючи неймовірно Максом поскручувані клубки всесвітньої і всезагальної таємниці на ймення життя, я відчув його звичайну орієнтацію. І проміж рядків скупих лицарів наших діалогів дізнався відповідь: я думаю, не робив він цього, зустріч із дівчатьми, з тієї самої причини, з якої – ніколи, нікому - не повідомляв жодну найпростішу і найбуденнішу правду. Вважаючи все власне життя таємницею й інтимом, у якому не було місця навіть таким конфідентам, з яких, перекидаючи їх на спину і задираючи сукні, має зиск добра половина людства.

Навіть на футболі, де і відбувалася єдина і найсправжнісінька з часток усього його життя, весь у чорному, не проронивши жодного слова за два тайми, він примудрявся сотворяти, плекати і виносити зі срібної чаші стадіону таку саму таємницю найпопулярнішої в світі гри, якою, по суті, був він сам. Як і вся решта таємниць, сплетена його мозком довкола їхнього власника - самого себе.

Іноді, коли ми проходили повз розкутих і повністю поглинутих власними емоціями фанів, які завжди не залишалися на вчора і не відбувалися завтра, деякі з них, кинувши погляд на Макса, мов під дією чар Вольфа Мессінга, кота Бегемота чи ще якогось чаклуна раптом перевтілювалися і переставали розуміти, що відбулося сьогодні під час гри і від чого нещодавно трепетало їхнє серце.

Сам вигляд Макса завжди наводив на пришелепкувату думку про те, що хоча футбол люблять/знають/чули всі, тільки йому, Максові, відома справжня суть футбольного матчу. І його ж, футбольного, результату.

У такі хвилини я знав, що Макс бачить і дізнається про гру більше, ніж будь-хто з нас. Більше, ніж навіть тренер команди, за яку ми тоді вболівали. Тому що матч був настільки яскраво - й у той же час непомітно - прописаний на Максовому обличчі, яке, здавалося, настільки не віщувало ніяких емоцій, що від цього мені вряди-годи ставало моторошно.



otto planetta

Відредаговано: 24.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись