Гайка мого діда

Гайка мого діда

Я вертався додому з півночі. Зліва був місяць, справа заходило сонце. Ноги радісно торкалися спиленого пощербленого асфальту, мов маятник відбиваючи час. Секунди були довшими чи коротшими, в залежності від дороги. Тому що час минав як заманеться. А от простір намагався залишитися тим самим. У вечірньому, ще не до кінця вечірньому освітленні плакали верби. Плакали як могли. Дрібними, зосередженими крапками ледь розбрунькованого листя початку весни. Так минав час. Назавжди.

Як і мій дід. 5 січня 2010 року він минув. А тепер повернувся, щоб залишити мені останню вісточку. Він її заховав так надійно, що вона могла навіть і не дочекатися. Могли минути роки і навіть сторіччя, і тільки які-небудь, не обов`язково мої, правнуки (вони катаються вже не на скейтах чи велосипедах, подумки вони подорожують галактиками, їхні тіла наполовину зі звичайних генів, наполовину ж розцяцьковані електродами), випадково походжаючи стертим з лиця землі подвір`ям мого дитинства, зачувши сюрчка у власній утробі, почали б длубатися у землі. А діставши з неї, як думано, скарб, зачаровано крутити у руках нікому не потрібну в майбутньому річ. Але таку звабливу, як сама історія.

Але я знайшов і отримав звістку зараз. Відходячи, дід, як у старі добрі часи, акуратно припасував її на всохлій гілці яблуні. Так, саме тієї яблуні біля кабиці, яка колись народжувала найкращі, тому що найсоковитіші на світі яблука. Мабуть, вчергове ремонтуючи велосипед, дід її туди поклав. Напевно, без злого умислу. І точно без думки, щоб через десяток років звідти, з весняної ранкової гілочки, зняв її я.

В реальності двотисячних, коли вона туди потрапила, все було просто. Був ранок чи день - так він звертався і в листах: «добрий вам ранок чи день». Як завжди, дід порався біля велосипеда, волочачи ліву ногу з відтятими на ній ще в 1941-му році пальцями. Мабуть, він готувався накосити корові чи бичку. Однак не знав, що склероз - хвороба людського завмирання в історії - уже почав потихеньку, як сонячні промені ранку крізь гардину - потрапляти всередину нього. Тому він зняв гаєчку, стиснув її про всяк випадок губами, як він це зазвичай робив із різними запчастинами під час дрібного ремонту, а тоді, зацікавившись чимось в іншій частині веломашини, відірвав від неї погляд, починаючи шукати в повітрі зручне місце.

Ледь надламана гілочка яблуні за висотою - дідові вона не доходила навіть до плечей – та за призначенням, там їй висіти всього кілька хвилин, пасувала якнайкраще. Туди, на найвидніше місце, він і помістив подарунок для мене.

Гайка провисіла сім-десять-п`ятнадцять років. Дід про неї забув. Або не забув. Може, проходжаючи повз яблуню, на яку він повісив гайку, кілька разів він збирався її звідти зняти. Але відчував: саме там, на найвиднішому місці вона йому найбільше знадобиться.

Коли дід пішов від нас, дерева обкопували, між ними саджали квіти, з них рвали яблука і збирали їх попід ними. Однак ніхто з родичів так і не помітив гайку. А якщо і помітив, то прийняв її за всохлу частину деревини.

Тепер гайка знайшлася. Я присів попід деревом на коліна, і нечутні, як дощ, безупинні, як сам час, сльози потекли по моєму обличчю. Колись, ще батько мого прадіда, ходив у Крим по сіль. Ходив чумак не сам, з сином, малолітнім, незрілим. Помираючи, він устромив у степ палицю, за якою його і знайшов продовжувач роду.

Я дякував дідові: він також встромив у цю землю палицю.

Тільки для цього потрібно було скористатись дещо вищим об`єктом, яким для нас обох стала яблуня. І мати річ, набагато дрібнішу за палицю. І щоб, хоч вона бовванітиме на найвиднішому місці, її було майже не видно. Тоді її вийме з землі тільки той, хто продовжить слід. Ніхто інший не добереться до скарбу.



otto planetta

Відредаговано: 03.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись