Геніальна дурепа

І

Свобода – це коли кожен може розпоряджатися своєю дупою як хоче.

                                                                                                  Ф. Г. Раневська

 

                Я бігла коридорами вилизаної приватної клініки, як гонча, що винюхала здобич. Приб’ю Нату. От з’ясую, що з нею, а тоді хлоп! і в асфальт. На емоціях пробігла потрібний номер палати. Роздратовано закусила губу, повернулася і вже повільніше знайшла потрібні двері. Впевнено відчинила, щоб показати Натці – мене не позбутися. З під землі дістану.

                 Подруга зиркнула карим поглядом, де зачаївся біль. Я не піддалася. Знаю я цей погляд. Невинне ягня. Щоб не приховувала – донишпорю. Вона у мене одна така. Більше, ніж сестра, яка покинула мене, більше, ніж подруга… Ніколи не думала, що подібний зв'язок існує. Ми, як близнюки, які відчувають один одного навіть на відстані.

- Що з тобою? – рубонула сердито, пригадуючи телефонну розмову з Натою, яка намагалася мене запевнити, що вона на роботі. Ага, я ж тебе дорогенька, як облуплену знаю. Натиснула, правда вискочила. Ната ніколи не могла щось від мене приховати.

- Нічого, – поправила і без того бездоганну зачіску рукою, притримавши світло-русяве волосся у руці. Недобре. Так вона торкається його, коли сильно хвилюється.

       Я без запрошення сіла на край ліжка. Вивчала рідні риси обличчя. Подруга сполотніла. Відвела погляд, втупившись у велику плазму на стіні. Погано. Ната не відводить погляду! Вона, як «Титанік». Пре на пролом, і айсберг їй, що корові сідло.

- То що ти тут робиш? – я обвела поглядом простору білу кімнату, в яку заглядали сонячні зайчики та влаштовували parti на блакитному простирадлі, що вкривало ноги Нати.

 -  Засудиш? – лиш губами промовила вона.

   Моє серце стукало у вухах. Що накоїла? Нирку продала, спинний мозок, цицьки надула. Погляд ковзнув нижче. Під зеленкуватою лікарняною сорочкою, що була на ній, нових, більших випуклостей не з’явилося.

- Кажи, – гримнула суворо.

- Аборт, – Ната не відводила  впертого погляду. Завжди теплий карий погляд, горів крижаним вогнем незворотності. Це її вибір. Її життя. І ніхто їй не указ.

- Навіщо? – мені хотілося плакати.

- Яка з мене мати. - зневажливо форкнула вона, а мені ножем по скронях. Хотіла верещати на всю цю, до нудоти вилизану, клініку: «Найкраща! Найкраща!»

- Ти Даринку обожнюєш. Ми її разом ростимо…

- Засуджуєш? – перебила мій словесний пронос.

Хитнула головою заперечно. Ніколи! Нізащо!

- Підтримаю. Завжди.

    Підсунулася. Обійняла, вткнувшись у майстерно помальоване Ірою волосся подруги і вдихнула рідний запах цитрусів з нотками тихого відчаю. Не стала питати, хто батько. І так ясно. Як би мені не подобався зв'язок подруги із одруженим чоловіком, але навіть він не міг вплинути на рішення Нати щодо дитини. Захотіла б – народила. І його депутатський статус їй до демпи.

   М’яко відсторонилася, розглядаючи рідні риси. Зараз перед мною лежала не зверхня  зарозуміла курва, а відкинута власними батьками дівчина, яка усього в цьому житті досягає сама. Стерво конкретне – для світу, рідна душа – для мене.

-   Я не ти, – Натка відвернулася до вікна. – Я не можу грудьми на амбразуру.

    О, стара пісня. Колупає мене постійно, що тягну на собі дім, роботу, Даринку і свого нетямущого чоловіка. Намагається перевести стрілки на мене. Фіг там! Не вийде.

- Ти з теми не з’їжджай. Ти підтримала мене,  коли я Даринку вирішила народжувати. Хто я така, щоб засуджувати тебе, – випалила сердито. – Ти тут надовго?

-  До вечора, – повернулася, заглядала просто в душу, вивертала її жалем, що зачаївся на дні рідного погляду. Шкодувала за зробленим, але вже нічого не зміниш. Ми наслідки власних обдуманих і спонтанних вчинків.

   Я глянула на годинник на руці. Скоро закінчується обідня перерва. У мене ще запланована одна зустріч з потенційним клієнтом, а тоді по Нату, Дарину і вечір з моїми дівчатками.

- Добре, – піднялася з ліжка, притримуючи подругу за руку. Я її єдина родина, єдина підтримка, а сім’я повинна триматися купи. – О п’ятій я у тебе, потім заберемо Даринку із садочка і додому.

- Давай до мене, – благально скривилася моя хвора. Не любила вона Павла, а він її.

- Добре, – погодилася без вагань. - Так навіть краще.

      Я чмокнула її в щоку і вибігла з лікарні. Ненавиджу їх. Зрештою, а хто любить. Місце болю та відчаю. Для мене лікарня – то смерть. Вона забрала у мене сестру і тата.

    На вулиці стояла липнева спека. Задушлива та млосна. Лікарняний запах в’ївся в блузку та волосся. Мене злегка тіпало. В горлі стояв нудотний клубок, який не могла проковтнути. Свого часу, я зробила інший вибір. Почула на УЗД як стукає серденько моєї дитинки і випала з реальності. Павлу твердо заявила, хоче він чи ні, а я народжую. Майбутнє батьківство його геть не тішило. Він розгублено теліпався у маячні своїх сумнівів, і таки вирішив взяти на себе відповідальність. А я, дурепа наївна, сподівалася на щасливу міцну родину, як у моїх батьків. Мама підтримала наше рішення, допомогла придбати власний куток, щоб молода сім’я не тулилися чужими квартирами. Сергій Петрович, батько Павла, також не лишився осторонь, хоч вони і не спілкувалися. Допоміг з квартирою і в матеріальному, і в юридичному плані, щоб огородити мене від зайвих клопотів. Я могла б сама, юрист же за освітою, але майбутній дід наполіг. До слова, Даринку він обожнює. А от свекруха, якось заявила, що невпевнена в батьківстві Павла, бо Даринка на нього зовсім не схожа. Я тої секунди оніміла. То було сказано при Павлу навмисне, а він не заперечив. Тоді я зрозуміла, чому Сергій Петрович прожив з нею лише рік і не спілкувався. Ніколи не думала, що мої стосунки з свекрухою будуть, як в нікчемному кіно. Вона колупає, я огризаюсь. Слава Богу, що ми жили окремо. Павло виявився слабким, неамбітним тюхтієм з вищою економічною освітою, який крутив кермо в мерседесі успішного банкіра і змінювати нічого не бажав. А крайня була я, зі слів свекрухи. Бо навмисно завагітніла і її синочку довелося шукати хоч якусь роботу, щоб годувати нас. Ні, Павло не був сволотою. Не пив, не влаштовував сварок на рівному місці, не бив мене і Даринку, йому просто було зручно і байдуже. Квартира чиста, речі прані, їдла повний холодильний – а чого ще для щастя треба. І нікого, крім моєї мами та Нати не хвилювало, що мусила вийти на роботу, коли Даринці було лише шість місяців, бо зарплатні водія вистачало лиш на найнеобхідніше. Доньку бавили мама, Натка, яка стала її хресною, потім підключилася Ірка, але не рідний батько і свекруха. Я не ображалася на них. Бачили очі, що купували, то нехай повилазять. Потрібно знати, як ноги розставлять, щоб не залетіти на п’ятому курсі вузу. Помалу наші стосунки з чоловіком зійшли нанівець. Я й забула, коли ми востаннє кохалися. Недавно він повернувся додому з помадою на манжеті сорочки і стороннім запахом чужих парфумів. Господи, оце кліше! Тоді зрозуміла, що пора відпустити наш невдалий шлюб, окремо нам буде краще. Я вже підготувала папери. Про своє рішення нікого не повідомляла. Павлу навіть не сказала. Потрібно щось вирішити з квартирою. В ідеалі, хотіла залишити її за собою і донькою, а чоловіку виплатити його частку. Як би сказала Ната: «Ти геніальна дурепа!», бо вона б у нього  останні труси відсудила.



Інна Камікадз

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись