1. Фіолетовий Жасмін

— Та коли ти вже подо́хнеш?! — гукну́в зі злості я, втира́ючи кров з губ.

У відповідь пролунав надзвичайно потужний жіночий кри́к, та такий могу́тній, що кров потекла і з вух.

— А в твою́ голову пробратися було не проблемою, — раптом пролунав ше́піт серед моїх думо́к.

— Дякую за ува́гу, дівчатка, та мені вже пора́, — відповів я й став підводитись.

В протилежному кінці темного коридору замерехтів ліхта́р. Він дозволив побачити силует невисокої ді́вчинки. Її по́гляд обезсилював.

— Цього́ разу втекти не вийде, дідуля, — ще ніжні́ше пролунав шепіт.

Я утворив сильну хвилю ві́тру, направивши її на силует. У ві́дповідь довелося ловити звукову́ хвилю. Ми майже синхронно впали додолу, відлеті́вши на кілька метрів подалі один від одного. Озирну́вшись, я помітив позаду себе вікно. Скло розлетілося вщент ще десяток криків тому́, отже я задумав стрибнути. Не сильний потік повітря посунув до моїх рук велику чорну су́мку, за яку власне ми і боро́лися. Вхопивши її, я спокійно вистрибнув, навіть не підо́зрюючи, що знаходжусь на якомусь із ве́рхніх поверхів дев'ятиповерхівки. Ві́тер, який я утво́рював, з радістю погодився доставити мене донизу ці́лим та неушко́дженим. Ступивши на тротуар, в мої думки́ знову вто́рглися:

— Не чіпа́й, вона проклята!

— Ага, в шко́лі розкажеш, гаразд?

Згадавши, що вона бачить і чує все, що і я́, мені довелось відірвати частину рукава соро́чки й тканиною замотати очі.

— В сліпого кота́ вирішив пограти?

— Спробуй впійма́ти! — вигукнув вголос я й побіг.

Задачка була не простою, адже доводилось відчува́ти кожен потік повітря попереду себе. Та завдяки цим маніпуляціям я спіткнувся не більше дю́жини разів.

— Раз, два, три, чотири, п'я́ть — я іду тебе шука́ть!

Десь позаду пролунав ще один крик мого ворога. Відволікшись на ньо́го, вже за мить я зіткнувся з великим напівтвердим невідомим об'єктом. Звісно ж, я впав. Довелося припідняти тканину. 

— З замотаним обличчям ходити ва́жче, чи не так? — сказав поліцейський, якого я звалив з ніг.

— З погонами на плечах красти ле́гше, чи не так?

— Сержант поліції Петрунько́, куди поспіша́ємо?

— Зупиніть його, він схопив мою сумку! — кричала дівчина позаду.

Я відштовхнув поліцейського хвилею повітря й рушив да́лі. Звернувши з центральної дороги на погано освітлену ву́личку, я біг що є сил. Та з важко́ю (кілограм п'ятнадцять) ручною сумкою далеко не втечеш. 

— Стій! — ехом відбилось в голові.

Вже за кілька хвилин переді мною з-за рогу будинку вийшла крику́нка.

— Та го́ді тобі… — розчарувався я.

Зібравши останні краплі си́л, я вже хотів направити на дівчину ві́тер, що збив би її з ні́г і в мене були б шанси втекти. Та вона зреагувала шви́дше, утворивши дуже голосний пи́ск. Від бо́лю я рухнув на зе́млю, випустивши сумку з рук. Цей пронизливий звук ніби варив мої мі́зки. 

— Годі, дітки, — сказала невідома позаду й крикунка одразу ж перестала перетворювати мене на овоча. — Хто ти?

Я не міг сказати й слова, відходячи від болю. Жінка підійшла ближче й хотіла вже забрати сумку, та я вхопився в неї своїми руками.

— Ти хоч зна́єш, що всередині? 

Я хитнув головою “ні”. 

— Цього разу там не вкрадені гроші чи цінності. Там те́, що мені необхі́дне й те́, що тобі́ принесе тільки клопоти. 

— Ви теж відчуваєте цей за́пах? — принюхуючись, запитав я у жінки й дівчини. Вони кинули запитальний погляд. — В повітрі запах брехні́!

Одразу після ска́заного я “полетів” ге́ть. Не зовсім доречне слово, адже насправді я утворив дуже потужний вітер, що відкинув неприятелів подалі, а мене підхопив й поніс до хмар. Виглядало це дійсно як полі́т. Та вже за кілька секунд в мою спину прилетів невеликий палаючий шар. Сорочка загорілась. Я відібрав весь кисень позаду себе, погасивши таким способом вогонь, та через це втратив контроль над вітром, що ніс мене, і почав незаплановане стрімке зниження. До самої землі мені не вдавалося відновити контроль. За мить до зіткнення я зімкнув очі.

Темнота і біль.

— АААААА!!! — роздався потужний крик, що змусив мене отямитись. Він не був схожий на попередні звуки крикунки.

Все тіло кричало від болі. З рота текла кров. Кількість зламаних тоді кісток невідома мені й донині. Та очі відкрити я зумів. За десяток метрів від мене бігла жінка. Хотілося вірити, що вона біжить мені на допомогу. Та перестрибнувши напівживе тіло, вона поспішила по сумку. Від знесилення і болі я втрачав свідомість.

— Допоможи, врятуй! — донеслось до мене. Та відповісти я не міг. Очі стулились. — Допоможи! Зроби що-небудь! Вставай!

Після останніх слів я прийшов до тями. Яскраве світло та біла мебель вказували на те, що я в лікарні. Ця частина надзвичайно нудна, отже перейдемо до справи. Як вияснилось пізніше, я пролежав в комі чотири місяці. Ще близько тижня зайняла моя реабілітація. Та як тільки я почав ходити без допомоги ходунків, я одразу і без роздумів втік з лікарні.

Незважаючи на нове і незвичне для мене явище — карантин — я наважився відшукати єдиного свідка тих вечірніх подій — сержанта Петрунько.

— Не варто дякувати, я виконував свою роботу, — тільки-но я зайшов в кав’ярню, в якій ми погодили нашу зустріч, сказав Петрунько. Я вчепився на нього німим поглядом. — Лікарі казали, що, запізнись я хоча б на хвилину, вас вже не спасли б.

— Я й не збирався дякувати. Підбігаючи до мене, ти не звернув увагу на дівчину, яка гналася за мною? 

— Дівчину? Вона сіла в машину. З нею ще жінка якась була.