- Початок і Кінець -

«Голос гнилі»

Чоловік тривожно поворушився уві сні і смішно скривився. Сонце ще не заважало спати, було досить темно, але у ніздрі звідкілясь проник знайомий задушливий запах. Гидкий, неприємний, гнилісний. Навіть крізь сон чоловік відчув, що задихається. Він старанно продер одне око, з наміром дійти до вікна і відчинити кватирку, але різко завмер: одного ока виявилось достатньо, щоб помітити, що з кімнатою щось не так. Чоловік давно жив самотньо і встиг вивчити кожен обрис, кожну химерну тінь, що лягала на килим вночі, але цієї, нової тіні, він не впізнав. Раптом, неприємний запах став міцніше: невідома тінь підступила ближче і риси її нарешті сколихнули спогади.

Чоловік спробував втримати здоровий глузд, але той пручався. Серед кімнати, розповсюджуючи навколо важкі хвилі смороду, височіла гора сміття. У промені вуличного ліхтаря, що прокрадався крізь вікно, чоловік чітко розгледів порожні обгортки від їжі, банки, шкурки і коробочки, вкриті слизом, порожні і напівпорожні пляшки, поцвіла їжа... Але головне – одяг з недопалків. Довгий, барвистий і смердючий, він тягнувся за невідомим через усю кімнату, мов шлейф. Сміттєва тінь підступила ближче, простягаючи до людини довгі руки-недопалки і жар полинув від них, мов від пекла.

Чоловік перелякано закричав, а тоді змовк, ніби захлинувшись. У голові вибухнула чітка й зрозуміла думка: він спить. Чоловік старанно потер очі, і, намагаючись не дивитися на нічну химеру, міцно ущипнув себе за вухо. Крик повернувся і стих, але дивна сміттєва тінь як і раніше стояла поряд.

- Просто глибокий сон, глибокий сон, - нарешті прокинувся голос.

Хрипкуватий, прокурений, впертий.

- Глибокий сон! – заволав чоловік у химерне обличчя.

І тінь, нарешті, ожила.

- Якщо твоє життя – це сон, то так. Я – сон.

Голос тихий, злий, здушений смородом. Жадібний.

- Згинь, я не вірю! Ні! – вигукнув чоловік, намагаючись роздивитися крізь купу сміття риси обличчя.

Це жартівник, це має бути він! Хтось з тих клятих підлітків із сусідньої квартири заліз до нього, щоб покепкувати. Зараз отримають!

Чоловік скочив з ліжка і схопивши пляшку, що стояла на тумбі поряд, щосили вдарив. Тінь жалюгідно похитнулась і розсипалась, вкриваючи килим густим смердючим шаром. Шкурки, пакунки, недопалки, зім’яті і потрощені ударом, мовчки застогнали і вклонились, гинучи. Вклонились, зникаючи під переможний клич чоловіка, що стояв у напівтемній кімнаті, стискаючи пляшку.

- Ось так, курва, ось так! – вигукнув він. - Будете знати, як лізти до мене в квартиру. Зараз я викличу поліцію, лише дайте хвильку…

Він потягнувся до телефона, щоб набрати номер, але вирішив не випускати негідників з уваги і миттю озирнувся. Як раз вчасно, щоб побачити, як липкі уривки сміттєвого гостя повертаються на свої місця. Смердюча тінь знову була поряд, але цього разу вона не була сліпою. На пістрявому тлі бруду, який віками продукувало людство, зблискнули смоляно-чорні очі. Страшні, глибокі, сліпучі, мов чорне сонце, що забирає зір.

- Ти не вб’єш мене, дурню, - промовила тінь. – Я надто сильний, завдяки вашій слабкості. Завдяки тобі і таким, як ти.

Чоловік безсильно опустився на ліжко, щільно вкриваючись блідістю, мов простирадло. Мов хитрий хамелеон, намагаючись сховатись від далекого усвідомленні і страху, яким променіли ці чорні очі.

- Я ж нічого не зробив, я нічого…

Його голос урвався, аргументи тікали, затуляючи вуха і не збирались допомагати.

- Зробив, - урвала його тінь. – Ти створив мене. Ти покликав мене. Навіщо?

- Я не знав, я не кликав, - жалюгідно заскімлив той. – Я взагалі не в курсі, хто ти і що! Розумієш, не в курсі!

Тремтлива рука потяглась до тумбочки, шукаючи пачку сигарет, і миттю відправила одну з них до рота. Клацнула запальничка.

Смоляні очі тіні зблиснули і трохи нижче, у смердючому прорізі постаті, з’явилась сліпуча жестяна посмішка. Гостра і небезпечна.

- Ти й зараз не розумієш, як не розумів ніколи. Ти кличеш мене щоранку і кличеш щоночі. Кличеш вдень. І я більше не в змозі терпіти…

Тінь пройшлась кімнатою, ніби роззираючись.

- Вставай! – наказала вона. - Підійди до вікна, і я покажу тобі щось.

Чоловік нервово розсміявся, затягнувся і впустив сигарету просто на килим.

- Ні-ні, я не піду! Я тебе не знаю.

- Підійди, - посміхнулась тінь. – Підійди і зрозумієш, що ти знаєш мене вже дуже давно. Ти ж не боїшся старих друзів?

Повільно, немов уві сні, чоловік покірно встав і підійшов до вікна.

- Подивись, - тінь підняла свою довгу смердючу руку і вказала на щось біляве, що височіло химерним пагорбом під вікном його спальні.

Чоловік приглядівся, намагаючись втримати розум і досі сподіваючись, що все – просто сон. Він сконцентрував свою увагу і поглянув туди, куди вказувала рука.

Під вікном, огорнута легким білим димом, стояла гора недопалків. Висока, смердюча і поважна. Огорнута кільцем сірого сріблястого попелу.