Її горизонти

Її горизонти

Ось щемливі спогади її дитинства: вона була не надто товариською дитиною – терпіти не могла «тюремної» атмосфери дитячого садочку, не відвідувала оздоровчих (колись – піонерських) таборів, їй було незатишно там, де треба було шикуватися, ходити парами, слухати команди, підкорятися і таке інше. Тому було так: розгублені батьки відводили свою дикувату дівчинку до дитячого садочку, де вона постійно плакала (ті сльози починалися ще вдома, а по дорозі від відчаю взагалі не було чим дихати). Вона мала ще сестричку, яка ходила до іншої, на рік молодшої групи, але та не плакала – спокійнісінько гралася з дітьми. І специфічний «сморід» дитсадківських коридорів, столової та групи не був їй страшний і огидний, і спала вона у садочку предобре, а ця... Ця була якась дивна, непривітна, відлюдькувата... Їхній мікрорайон тоді був ще молодим – він відбудовувався і ще далеко не усесь був «засіяний» сірими однаковими п’ятиповерхівками – на той час було ще багато пустирів. Можна було вільно дивитися вдалечінь. Батьки неохоче, трохи сердячись та з надією на те, що «може звикне!» залишали свою непросту дівчинку на майданчику дитячого садочку і йшли на роботу навпостець і пішки, бо й тролейбуси тоді тут ще не ходили - хіба у проекті на той час були. Батьки працювали інженерами-проектувальниками металоконструкцій і завжди ходили на роботу разом. От і зараз. Але невтішна дитина щораз невідривно, крізь сльози, дивилася на те, як їхні постаті ставали дедалі меншими, перетворювалися на крапочки і щезали на горизонті. Розтавали. Розпливалися. Геть зникали. «От біда з цією дитиною. І в кого воно таке? Яка тоненька психіка! Для казьонного дому геть непридатна», - імовірно казав тато. Але вона цього вже не чула, лиш дивилася до болю в очах. Вихователька намагалася відволікати те нестерпне дівчисько, яке постійно рюмсає і шмарклями вмивається. Одного разу навіть стрибала перед скигличкою на скакалці під гучний регіт здивованих хлопців. А один хлопчина під час прогулянки на майданчику якось розчулився і намагався пригостити невиправну страждалицю своєю єдиною шоколадною цукеркою, але усі ті спроби закохати її у дитсадок, чи бодай примирити зі становищем, були марними. Почервонілі очі дівчинки були прикуті до того місця, де щойно – ще одну мить тому, чи пів-миті – були її мама і тато.

      Відтоді, як її батько зник назавжди, вона почала часто згадувати ту сцену зі свого дитинства: ось вона, маленькою, стоїть і одиноко реве серед чужинців, і ні порятунку немає, ні виходу, - батьки поволі віддаляються і розчиняються на лінії обрію. Як не дивно, у дорослому житті вона була товариською, комунікабельною, навіть роботу мала, що передбачала постійне, часом навіть надмірне, спілкування. Але дітей своїх віддавала до дитсадку важкувато, хоча ті абсолютно не демонстрували таких «соціопатичних» приколів, як вона – колись давно. І мікрорайон той вже зовсім не впізнати, бо він «заріс» будинками, майданчиками, тротуарами і втратив лінію обрію. Але вона її все одно бачила. Та жадібно вдивлялася в ті, вже інші, дорослі горизонти. І понад усе їй хотілося, щоб звідти ніколи не зникали постаті її батьків.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше