повний текст

      Ранкове яскраве сонце заглядало у вікно, освітлюючи кімнату яскравим світлом.Поліна зрання поралася на кухні, намагаючись  встигнути вчасно приготувати сніданок. Олег, її чоловік полюбляв млинці з сиром і каву, а вона завжди намагалася догодити коханому. Годинник вже показував сьому годину ранку, а чоловік досі  навіть не заглянув на кухню. Це було дивно, адже він завжди був дуже пунктуальним.
-Аліку, ходи вже снідати,  бо спізнимося на роботу!- гукнула вона,розливаючи  каву в красиві фаянсові філіжанки.
   Олег вийшов на кухню і мовчки сів за столик. В повітрі повисла  величезна напруга, така реальна, що до неї, здавалося, можна було доторкнутися рукою. Поліна підсунула до чоловіка тарілку з млинцями і філіжанку з кавою і присівши на другий стілець  відсьорбнула каву. 
-Що з тобою?- стурбовано поглянула вона на Аліка.- Все добре? Ти часом не захворів?
-Ні, не захворів...Поліно, мені треба з тобою поговорити.
-Говори, я  уважно тебе слухаю.
- Я давно хотів тобі сказати, що кохаю іншу жінку...Я йду від тебе, у мене сьогодні починається нове життя, без тебе...Свої речі з цього дому я заберу через місяць, сьогодні візьму лише найнеобхідніше.
   Тиша, яка настала в кімнаті після його слів, збентежила чоловіка. Він очікував, що Поліна зараз почне плакати, закатає істерику, буде кричати. Але цього не сталося. Дружина спокійно допила свою каву, смакуючи її з ароматним млинцем в полуничному сиропі, помила під краном своє горнятко і почала збиратися на роботу так, як робила це завжди. Зібравшись, вона нарешті поглянула на Олега:
-Гаразд... Коли будеш виходити, вимкни світло в коридорі...Бувай!- і пославши йому наостанок повітряний поцілунок, зникла за дверима, залишивши за собою невагому хмарку солодких орієнтальних парфумів з нотками ванілі, мигдалю і полуниці.
   Олег гадав, що вона буде сумувати і побиватися за ним, а вона відчула велике  полегшення від того, що він пішов. Вона давно відчувала своїм надзвичайно розвиненим жіночим чуттям, що у нього є інша, але не наважувалася першою про це сказати.
   Рідні і друзі хвилювалися за неї, боялися, щоб не  впала бува в депресію або не накоїла часом дурниць... А вона пекла ніжну шарлотку, заварювала міцну каву з вершками, на обід готувала лазанью з грибами та баклажанами, на вечерю - овочі з прованськими травами, читала книги і солодко засинала, обійнявши рудого кота Апельсина.У неї, нарешті, з'явився час для себе...
   Через кілька днів Поліна взяла відпустку і заходилася робити вдома ремонт. Вона вирішила переклеїти шпалери і поміняти меблі, змінити інтер'єр квартири так, як подобалося саме їй...Старша сестра вже давно запрошувала її в гості, давно чекала, і Поліна, вибравши слушний момент між своїм ремонтом, відправилася  до сестри в своє рідне село.
  Вона впевнено вела  авто, насолоджуючись краєвидами рідного краю. Поряд, на пасажирському сидінні, комфортно розмістився її улюбленець -  рудий  Апельсин. 
   Дорога до села пролягала через ліс, такий знайомий їй ще з дитинства, в ньому вона знала кожну стежинку,  кожне дерево, кожну травинку. Відчинивши бокове скло, дівчина з насолодою вдихала чисте повітря, настояне на ароматних лісових квітах та травах.
 Раптом вона побачила вовка, який з'явився прямісінько посеред дороги. Від несподіванки Поліна  різко натисла на гальма...Але дикий звір швидко зник у  хащах. На секунду дівчині здалося, що вовк кульгав на задню ногу.
-Не може бути...Ні, ні, це мені просто здалося...- розгублено прошепотіла дівчина, намагаючись розгледіти вовка в кущах. Але той зник, наче розтанув у повітрі.
   Поліні було зовсім не страшно...Перед очима промайнули образи з минулого...Ось вона зовсім ще маленька дівчинка, років семи, в смішному комбінезоні і рукавичках, зв'язаних  бабусею, а навколо ліс, білосніжні замети і ялини до неба...І вона в заметі...Поруч з-під снігу стирчать санчата .
-Потрібно вибиратися звідси, поки не смеркло, а то бабуся буде сваритися!- подумала вона.
   Смикнула за мотузочку, витягла санчата і почала поволі вибиратися з лісу. Слідів навкруги - ніяких, окрім тих, які залишилися від санчат.Чіпляючись за пухнасті віти ялин, провалюючись в замети, вона продовжувала брести по снігу. Навколо - нікого, а сонце вже червоніє за обрієм, незабаром почне сутніти. У засніженому лісі лунає безліч звуків і шелестів. Раптом десь зовсім поруч почулося протяжне виття.
-Ой!- завмерла Полінка.- Не їж мене, вовчику!...
   Вона намагалася прискорити ходу, але сил більше не було. Їй дуже хотілося  сісти  під  ялинку в м'який замет і заплющити очі хоч на хвилинку, але вона знала і пам'ятала, що спати на снігу не можна і зупинятися не можна, бо можна замерзнути.
   Несподівано прямо перед нею виникла невелика дерев'яна  хатина. Поліна  вирішила, що тут мабуть живе лісник і, піднявшись дерев'яними сходами, штовхнула  важкі двері. В хаті було тихо. Посеред кімнати стояв простий дерев'яний стіл і лава біля нього, а в лівому кутку - стареньк піч, в якій ще тліли дрова і тьмяно освічували лежанку з ковдрою із овечої вовни, кидали дивні тіні на стіни і стелю.
   Раптом із лежанки почувся тихий стогін. Придивившись, Поліна побачила, що там хтось лежить...Перемагаючи страх, вона обережно підійшла до печі, повільно підняла ковдру і побачила хлопця, років двадцяти.Його довге русяве волосся розметалося по подушці, а на чолі рясніли крапельки поту. Ліва нога хлопця звисала з-під ковдри на підлогу і на ній виднілася рана, з якої тоненькою цівкою текла кров.
-Тобі дуже боляче?- Поліна обережно доторкнулася до пораненої ноги.- Ти хто? Син лісничого? А де твій батько?
   Хлопець мовчав, лише уважно стежив за нею зеленими очима з-під густих русявих вій. Дівчина озирнулася: в кутку стояла цеберка з водою, поруч на поличці - глиняний кухлик...
- Ти хочеш пити?- вона повернулася до незнайомця, відчувши на собі його уважний погляд.
   Хлопець злегка кивнув головою і щось прошепотів запеченими від спраги і жару вустами. Поліна набрала повен кухлик прохолодної води і обережно піднесла його хлопцеві.Той з великим зусиллям підвівся на лікті, зробив декілька ковтків і зі стогоном знову впав на спину.
   Дрова в печі майже зотліли. Вона прожогом вискочила на засніжений ганок, швиденько набрала оберемок чурбаків, які акуратно були складені біля дверей і підкинула їх в жар. Змочивши носову хустинку, яку їй турботливо поклала в кишеню комбінезона бабуся, вона витерла спітніле чоло хлопця, а потім його поранену ногу і просушивши хустинку над пічкою, перев'язала нею рану.
   Що потрібно робити далі, вона не знала.
-Не хвилюйся, завтра нас обов'язково знайдуть...- тихо промовила вона, поправляючи ковдру і турботливо вкриваючи нею хлопця. Той мовчки заплющив очі...
   Поліна сіла на ослін  і довго дивилася на дрова, що весело потріскували в печі. Її повіки злипатися, почав налягати сон. Дівчинка скрутилася калачиком на широкому ослоні і заснула...
   Вранці її знайшли місцеві мисливці, яких бабуся підняла на розшуки онучки, що заблукала в лісі.
-А де поранений хлопець?- здивовано промовила Поліна, озираючись навколо.
-Який хлопець? Тобі наснилося, мабуть, дитино,- промовив один із мисливців.- Це стара хата, тут давно ніхто не живе, лише вовки бігають навколо. Ось один із них нас сюди і привів, ледве не застрелили його...А тобі пощастило, що не замерзла...Мороз вночі був великий...
-А мені тепло було біля печі...
-Яка піч, дитино? Про що ти говориш?- посміхнулися мисливці. 
   Поліна роззирнулася: дійсно, піч розвалена, лежанка холодна і пуста.
-Ходімо скоріше додому, там бабуся вже все село на ноги підняла, тебе всі розшукують...
   Поліна з мисливцями вийшла з хатини. Навкруги не було нікого, лише сніг і ялинки. Раптом за деревами вона помітила вовка, він ховався серед густої лапатої хвої і насторожено  слідкував за ними.
-Вовк! Вовк!- закричала вона.
-Де? Де вовк?!- мисливці тримали рушниці напоготові, щомиті готові пристрелити хижака.
   Сіроманець, зрозумівши, що його помітили, безшумно відступав в хащі, і Поліна раптом помітила, що він кульгає, а його задня лапа перев'язана якоюсь ганчіркою. Уважніше придивившись, вона впізнала свою хустинку...
-Мені здалося, то не вовк! То гілки дерева!- збрехала вона мисливцям.
   Повернувшись додому, вона все ж таки наважилася перед сном розповісти про свою пригоду бабусі: і про незнайомого хлопця з пораненою ногою, і про вогонь в пічці, і про вовка з її хустинкою на лапі...
- Спи, Поліночко, спи...То був  не вовк, і не людина,- долинув до неї  крізь сон тихий бабусин голос,- це був господар лісу... 
   
   
-Поліна! Ну нарешті, дочекалася! - Ірина, старша сестра радісно стисла її в обіймах.- Привіт, рідненька! Мала батьківщина вже зачекалася на тебе! Ти про своє село геть забула! Погостюєш  у нас влітку, відпочинеш від міста, від Аліка свого відпочинеш...У нас же тут ліс навкруги, повітря свіже, овочі та фрукти свої...
   Так Поліна стала жити в сестри у селі. Перші дні, прокидаючись зранку, вона  довго не могла звикнути, що замість шуму автомобілів, трамвайних дзвінків і шуму, перше, що вона чує -спів птахів, як у дитинстві.
   Раз на тиждень вона навідувалася в місто, контролюючи ремонт, який робила в її квартирі бригада робітників. А у вільний час гуляла у лісі, читала книги. Щовечора, заваривши зелений чай з лаймом чи мелісою, вона відчиняла вікно, яке виходило в  сад зі старими яблунями, сідала з горнятком на широке підвіконня і милувалася величезним місяцем. А потім солодко засинала, обіймаючи Апельсина. І почувалася щасливою...
   Того дня Поліна поверталася з міста з гарним настроєм - ремонт майже закінчувався, і тепер в її квартирі було затишно і гарно... На дорозі, що пролягала через ліс,вона несподівано зупинила авто і вийшла із салону. З насолодою вдихнула чисте лісове повітря, наповнене ароматами лікарських трав і повільно пішла лісовою стежкою. В кишені у неї задзвонив телефон, телефонувала Ірина.
-Сестричко, не хвилюйся,  я вже майже на місці...Зараз трішки прогуляюся лісом і хвилин через п'ятнадцять буду вдома,- заспокоїла сестру Поліна.
-Добре, не барися, і не заходь далеко в ліс, там хижих звірів багато бродить,- попередила її Ірина,- я вже приготувала вечерю, тебе лише чекаємо.
-Гаразд, я невдовзі буду,- відповіла Поліна і поволі пішла далі, милуючись літнім буянням трав і смарагдовою зеленню рослин.
 Цей ліс вона добре знала, знала всі потаємні місця, галявини з яскравими квітами, всі стариці і лісові озерця, всі маленькі стежинки і великі стежки. Біля велетенського столітнього дуба вона зупинилася і доторкнулася долонею до стовбура, порослого мохом. Під ногами раптом хруснула гілка, і вона відчула як провалюється в яму. Не встигнувши навіть скрикнути, Поліна опинилася в пастці, яку підготували і замаскували браконьєри...
   Яма була неглибокою, і дівчина поспішила вибратися з неї, але не змогла навіть підвестися, тому що ліва нога нестерпно боліла у щиколотці.
-Здається, я пошкодила ногу...Хоч би не перелом...- розгублено подумала Поліна,- цього лише не вистачало! Потрібно телефонувати своїм, здається, що без їхньої допомоги я не виберуся звідси!
   Але з'вязку і інтернету тут не було, телефон мовчав і перетворився раптом на непотрібну річ. 
-Що ж мені робити?- Поліна почала панікувати.- Потрібно кликати на допомогу! Адже я не так вже і далеко відійшла від дороги, там багато людей ходить і їздить і вдень, і ввечері. Раптом хтось мене почує!
   Ночувати самій серед лісу в ямі їй зовсім не хотілося. Зрозуміло, що рідні, не дочекавшись її, почнуть шукати і все ж таки знайдуть. Але коли це буде? А раптом не знайдуть?! Що буде тоді?!!
-Допоможіть! Допоможіть! Агов, хтось мене чує?- щосили закричала Поліна, сподіваючись, що її  таки почують. Але навкруги не було жодної живої душі. Нога нестерпно боліла, хотілося пити. Дівчина декілька разів намагалася вибратися з ями, але її зусилля були марними. Вибившись із сил, вона затихла і скрутившись клубочком, приречено заплющила очі...Зараз вона трішки відпочине і знову спробує вибратися з цієї пастки, або покличе знову на допомогу...Її почують і знайдуть...Обов'язково знайдуть...
   Їй стало так добре і затишно, що вона задрімала...Крізь сон вона відчула теплий подих на своїх щоках і почула тихий спів.  Це  бабуся співала їй колискову.
- Але цього не може бути! Бабуся померла сім років тому!- промайнуло крізь сон в її свідомості.
  Спів раптом перейшов у протяжне виття. Дівчина з великим зусиллям розплющила очі і обімліла зі страху: прямісінько перед нею у ямі стояв вовк. Він дивився їй прямо в очі.
   Поліна в паніці схопилася на ноги, але враз зойкнула  від нестерпного болю у нозі. В голові запаморочилося і вона з переляку закрила очі руками. А коли знову їх розплющила, то побачила поруч не вовка, а  високого молодого хлопця з довгим русявим волоссям. Хлопець уважно дивився на неї і в його зелених очах Поліна не бачила злості, його очі випромінювали добро...  Він підняв руки догори, ніби демонструючи, що не має лихих намірів, і тихо промовив:
 - Тихо, тихо! Не бійся мене! Я не заподію тобі шкоди! Я хочу допомогти!
-А я і не боюся!- раптом відповіла Поліна, пригадавши зустріч з ним  у своєму дитинстві.
-Добре, тоді тримайся міцно за мене, зараз я тебе витягну звідси.- Хлопець обережно взяв її на руки і одним стрибком вибрався на поверхню. Поліна міцно обхопила його за шию руками. Її рятівник зробив декілька кроків, підійшов до величезного дуба і обережно опустив дівчину на колоду дерева, що заховалася в траві. 
   Поліні здавалося, що вона потрапила в інший вимір, тому що хлопець виглядав так, наче зійшов зі сторінок бойового фентезі- довге волосся, дивний одяг зі шкіри та хутра. Але нога так боліла, що логічно думати вона зараз просто не могла. 
   Хлопець опустився біля неї навколішки і обережно торкнувся кінчиками довгих сильних пальців  пошкодженої ноги:
-Дуже болить?
-Так,- зітхнула Поліна,-дуже.
-На щастя перелому немає, лише сильний вивих...Я зараз повернуся, почекай хвилинку,- промовив незнайомець і зник в хащах.
  Поліна подивилася йому вслід і помітила, що хлопець кульгає на ліву ногу. І  все зрозуміла...Через декілька хвилин рятівник повернувся. Він простягнув їй флягу з водою:
-Хочеш пити? Тримай.
-Дякую...-в Поліни, дійсно, давно пересохло в горлі від спраги, тож вона з радістю зробила декілька ковтків живильної вологи. Вода була дуже смачною.
   Хлопець дістав із кишені хустину, змочив її якоюсь рідиною із невеличкої пляшечки і туго зав'язав їй пошкоджену щиколотку.
-Ось так буде краще, цей компрес зніме набряк і біль, і тобі стане легше.
-Дякую, дуже дякую... Ти врятував мені життя...Справді, якби не ти, хтозна скільки б я тут сиділа...
-Це ти врятувала мені життя...Пам'ятаєш? Зима, мороз, сніг, ліс, хатинка серед лісу, маленька дівчинка в смішному комбінезоні і поранений хлопець?
-Так, пам'ятаю...Я відразу зрозуміла хто ти, ще тоді, коли побачила в лісі на дорозі, як їхала в село...
- Незабаром стемніє, тебе шукають рідні, ходімо,- хлопець обережно взяв її на руки і пішов стежинкою, яка ховалася серед величезних дерев. Поліні було так затишно на його руках, що вона притулилася до його грудей, прикрила повіки і слухала ритмічний стукіт його серця...
-Поліна! Поліна! Де ти? Ти нас чуєш? Відгукнися!- здалеку долинув до її свідомості голос Ірини.
  Хлопець опустив її на землю, допоміг присісти на пеньок:
-Все буде добре, тепер вони тебе вже знайдуть...І, будь ласка, надалі будь обережною! Бувай!
-Дякую! Зачекай, я хочу тобі дещо сказати,- промовила вона, але хлопець зник, ніби його не було взагалі. Оглянувшись, Поліна встигла помітила, як між деревами промайнув сірий вовчий хвіст. 
- Поліна! Поліна!- голоси рідних чулися вже майже поруч.
-Я тут! - крикнула вона, радіючи, що нарешті врятована.-Я тут!
   Назустріч їй бігли люди - Ірина з чоловіком та  сусіди. 
-Полінка! Нарешті!-Ірина, важко дихаючи, обняла сестру.- Ми тебе вже чотири години шукаємо! Спочатку знайшли твоє авто серед лісу, а тебе немає...І зв'язку тут немає, дозвонитись не можна...Ми дуже злякалися, думали, що ти загубилася...Ми все село на ноги підняли... Ходімо додому!
-Я ногу пошкодила, коли впала в яму,  не можу на неї ставати...
- Впала в яму?! Лишенько! А як же ти  вибралася звідти?
-Сестричко, це довга історія, я розповім її пізніше, обов'язково розповім!
   Чоловік Ірини взяв Поліну на руки і вся компанія попрямувала до її авто, яке стояло на дорозі посеред лісу. Всі були збуждені, голосно розмовляли про пригоду, в яку потрапила Поліна, раділи, що все добре закінчилося, сміялися. Раптом сусід завмер на місці:
-Це що, вовк?
   Поліна поглянула в той бік, куди він вказував і побачила, що метрів за п'ятдесят від них, на пагорбі, стояв звір. Його прекрасний профіль чітко виділявся на фоні  вечірнього літнього неба. Вовк повільно повернув голову в їхню сторону, Поліна засміялася і помахала йому рукою.
-Це не вовк,- промовила  вона.- Це господар лісу...Він береже його спокій і охороняє своїх гостей від лиха...