Розділ 1. Білий конверт

Поліцейська «Шкода», добре доглянута як на свій вік, зупинилась біля старого триповерхового будинку, який дивом лишився неторканим серед яскравих новобудов. Чоловік за кермом вимкнув світло і заглушив двигун. Прислухався. Тихо. Та кому як не капітану поліції знати, якою оманливою буває така тиша. Особливо тепер, відколи Вославськ втратив своє серце. Людина без серця може прожити кілька хвилин, а скільки часу здатне прожити місто, перш ніж залишитися тільки назвою на карті? І як йому під час цього не захлинутись у власній крові?

Полісмен насунув кашкета щільніше, наче це могло урятувати його від зливи, що вже кілька годин заливала місто, і за кілька широких стрибків опинився під невеличким дерев’яним дашком. Той вже давно потріскався, а в деяких місцях й наскрізь прогнив.

Фарба на старих подвійних дверях вкрилась тріщинами часу. Чоловік обережно схопився за ручку, зі скрипом відчинив двері та впевнено зробив крок у темряву. Перед ним з’явились ще одні, значно охайніші й, на відміну від попередніх, металеві. Відчинялись вони доволі важко та повільно, наче величезний сейф в підвалі банку. Здавалось, в них використано стільки металу, що вони б витримали ядерний вибух.

Інтер’єр вітальні лише підкреслював ілюзію перебування в банківській установі. Відвідувачу, який наважиться вперше сюди завітати, може видатись, що він випадково потрапив у зовсім інший вимір. Висока стеля, яскраве освітлення, стіни ніжно-зеленого кольору, дорогі вишукані меблі, гранітна підлога – все це більше пасувало б п’ятизірковому готелю, і аж ніяк не занедбаній триповерховій обшарпаній халупі. Напроти входу розташувалися дверцята ліфту, а ліворуч, за високим столом, схожим на ті, що стоять на рецепції готелів, полісмен помітив молоду дівчину в світло-сірій однотонній блузці та з волоссям, зібраним у акуратний хвостик.

— Ви здійснювали попередній запис? — байдуже кинула дівчина, не відриваючи погляду від монітора.

Полісмен же звик дивитись у очі співрозмовникам, тому мовчки попрямував до столу. Дівчина все ж вигулькнула з-за монітору. Щойно зрозуміла, що перед нею – представник поліції, одразу ж схопила телефонну слухавку й почала швидко набирати номер.

— Не треба, крихітко! Я ж не на роботі.

Голос полісмена був грубим, проте доброзичливим. Грубості йому надали роки роботи в поліції, а доброзичливості — пристрасть до молодих та гарних дівчат. Особливо до таких, які можуть створити певні проблеми, якщо не будуть його слухати. А ця дівчина не збиралась слухатись. Вона мовчки дивилась полісмену прямо в очі, поки зі слухавки лунали протяжні гудки.

— Мені потрібна Гарденія, — стояв на своєму чоловік, сподіваючись, що роз’яснення мети візиту переконає дівчину пропустити його без зайвих питань.

— Зачекайте, будь-ласка, кілька хвилин, — награно посміхнулась та й запропонувала присісти на диван. Проте полісмен продовжив стояти біля столу, тримаючи праву руку на пістолеті. Зазвичай, такий жест допомагає відкрити будь-які двері. Проте, всередині цього будинку він втрачав свою силу.

Відчинилися двері, але не вхідні, а ще одні — потаємні. З-за них вигулькнула спочатку голова, а потім повністю з’явилась невисока жінка років сорока п’яти з коротким волоссям та півсотнею кілограмів зайвої ваги. Проте, в її випадку зайва вага не шкодила зовнішньому вигляду, а навпаки, додавала вагомості та впевненості.

— Вікторе? — здивувалась вона. — Ти чого тут?

Полісмен зітхнув та повторив ще раз:

— Я тут не по роботі. Прийшов до Гарденії. Як завжди.

Жінка на кілька секунд завагалась, щось зважуючи в своїй голові, та зрештою махнула рукою до дівчини:

— Глянь, квітонько, чи вільна зараз його Гарденія. То ти, — звернулась вона до несподіваного гостя, — лише в особистих справах?

— В особистих.

— А як щодо партії уніформи? Грищенко щось казав тобі чи ні?

— Не казав. А для чого тобі поліцейська форма?

— От тільки не треба прикидатись дурником! Якщо ти звик робити це із вимкненим світлом під товстенною ковдрою і нічого не чув про дорослі розваги, мені залишається лише поспівчувати тобі. Послухай, нам потрібно всього десять жіночих комплектів. Це ж дрібничка! Ті бутафорські костюми з інтернету вже давно нікого не заводять.

— Хіба хтось скаржився?

— Поки що ні. Але навіщо чекати, поки почнуть?! Наш заклад завжди славився найкращим рівнем обслуговування. Уяви, як зросте навала клієнтів, коли ми заявимо, що в нас є справжня поліцейська форма. Багато хто хотів би помститись… вашим. Необґрунтовані арешти, штрафи за паркування…

— Гаразд-гаразд! Я зрозумів. А що нам з того?! Ти отримаєш свою форму, а що отримаємо ми? — Віктор знову поклав руку на пістолет. Цього разу — мимовільно. Одразу ж забрав, зрозумівши, що незабаром хапання за пістолет за найменшої нагоди може перетворитись у звичку.

— Ти прекрасно знаєш, які послуги ми можемо надати вашим хлопцям. Хіба воно не варте кількох комплектів з поліцейським шматтям?

— Ці послуги ми і так отримуємо у тому обсязі, в якому потрібно. А коли зникне десять комплектів уніформи, це помітять.

— І що?! — дзвінко розсміялась жінка. — Посадять начальника відділку?! Юначе, якщо дурник в твоєму роті заважає говорити з керівництвом про справи, то просто передай, що Людмила хоче зустрітися. Для цього ти вже достатньо дорослий?

Віктор протиснув крізь зуби:

— Буде він слухати стару жирну …

— Обережніше зі словами, хлопче! — жінка направила свій вказівний палець на полісмена та миттєво змінила свій веселий настрій на погрозливий. — Інакше ці двері назавжди для тебе зачиняться. Можеш повірити моїм словам, я знаю Грищенка значно ближче, ніж ти думаєш.