Ігри відьмаків. Перше оповідання циклу.

Ігри відьмаків. Вероніка. Оповідання перше.

Ніч солодкою чорною патокою залила маленьке містечко Гусятин. Вуличні ліхтарі на центральній вулиці противилися її навалі, відганяли темні пасма мороку геть, в не такі освітлені бічні вулиці, і ще далі, вниз, до прохолодної вогкої низини, де з тихеньким хлюпотом котила свої води ріка Збруч. Ніч злилася на містечко, збирала сили, щоб відібрати своє віковічне право на панування, допоки жорстоке сонце своїми променями не випалить, не вижене її назад, у власне потаємне лігво. Інша справа – місяць, старий пройдисвіт і колєга. Вкраденим у сонця промінням освітлював шляхи тим, хто не любив вершити свої справи вдень, а ніч ховала, покривала їх сліди, щоб потім разом із місяцем хихотіти зловтішно, коли ті нещасні людці отримували у фіналі те, чого не сподівалися. А що ж вони хотіли? Хто йде у темряві – кінця дороги не бачить.

От і зараз, старий друзяка не дав упасти в шал. Хитро підморгнув і висвітлив унизу маленьку, щупленьку, майже дитячу, дівочу фігурку.

– Подивись, – зашепотів збуджено, – який за нею тягнеться шикарний запах крові. Убивця, та ще й не проста. Недавно власне дитя замучила, ох як солодко. І порода в ній наша відчувається, ти тільки подивись.

Ніч покинула даремні змагання з вуличними ліхтарями і завмерла, вдивляючись, як дурненька людська істота виходить з освітлених вулиць, і спускається сходами вниз, до річки, майже невидимої у темряві, переходить її по містку і, крадучись заглиблюється в темні провулки приватного сектору.

– Буде моя, моя, – забурмотіла, відчуваючи всією своєю чорнотою приречену рішучість людинки, – іди, зроби щось лихе, недобре, що б воно не було, шепоче-нашіптує майже ніжно.

– Буде наша, буде, – задоволено і хтиво либиться місяць.

Вероніці, що кралася між будинками було абсолютно байдуже до всього, що відбувається навколо. Вона точно знала свою ціль – дім між двома пагорбами, останній на тихій вуличці. Дівчина приходила сюди днем, та її не впустили. Не впустив один з родини тих, кому вона присяглася мститися до самої смерті, за своє знівечене, зламане життя. Не чекала його там побачити, але нічого – крім дня є ще й ніч.

Тихенько скрипнула хвіртка... Добре, що немає пса. Вероніка підкралася до вікна спальні – прикрите, але не замкнене. Обережно, боляче задираючи нігті, потягнула на себе важку дерев’яну раму.

Всередині кімнати, на ліжку, лежала дуже стара, змучена жінка. Руки її, закинуті за голову – примотані до залізних билець. Пальці на них, кожен окремо, були проколоті, деякі аж навиліт, старими циганськими голками. Тіло накрите простирадлом, просякнутим потом і кров’ю. Жінку катували. Десь в сусідній кімнаті відпочивав, чекаючи підходящої години, її ворог. І не було порятунку,  не було надії...

Раптом вікно ледь чутно скрипнуло. Але жінка почула це. Лице повернулося в бік звуку, і на нього впала смужка тьм’яно-срібного місячного сяйва. Одного ока не було на своєму звичному місці. Воно, вирване, лежало поряд на плечі. Інше око повністю затягнуте білим, непрозорим більмом, але жінка побачила. Побачила не очима. Тонкі, покусані губи слабо розтягнулися в торжествуючій, зловісній посмішці. Її наступниця прийшла. Це ще, ой як далеко не кінець.

І ні місяць, ані його подруга, захопившись спостереженнями, не відчули, що в події втручаються сили, набагато могутніші, ніж якийсь там місяць, чи ніч. На старій вежі пошти у місті годинник бамкнув дванадцяту.

 

Старенький тепловоз повільно дотягнув до кінцевої станції два купейні вагони. Поїзд Київ-Гусятин, що прибував із запізненням в півтори години, скрегочучи гальмами, нарешті зупинився. Ще раз вагон рвонуло в протилежний бік, ляснули зчеплення і на декілька секунд настала повна тиша. Оля на протязі останніх десяти хвилин безперервно дивилася у замацане вікно – на будинки, що пролітали в темряві, на те, як ближче до станції множаться нитки колій, як стає все більше ліхтарів, з’являються обдерті й похмурі одноповерхові склади – на те, що робить усі станції схожими одна на одну, ніби їх одночасно збудували в середньовіччі не дуже приязні до людей гноми. Відсторонено дивлячись у вікно ці десять хвилин, Оля ще раз подумки поверталась до своїх сумнівів, які вже набили оскому. В близьких стосунках з Сергієм вона була три місяці, а до цього рік, як просто час від часу його зустрічала. Третьокурсник музичної академії, вокаліст, що мав прекрасний тенор з рідкісним тембром (усі педагоги називали його «наш український Паваротті»), та й просто красень чомусь звернув увагу на жовтороту першокурсницю-скрипальку, не давав їй проходу, поки вона не згодилася піти з ним на побачення. Так, здивувавши один одного на першій зустрічі: вона тим, що не одразу погодилась, а він тим, що поводився дуже галантно й уважно, вони почали зустрічатися. Потім, звичайно були і поцілунки, але до чогось більшого не дійшло. До цього часу, Сергій поводив себе як лицар і не переступав межу, тож Оля, наслухавшись від подруг в гуртожитку, якими бувають інші хлопці, почувалася щасливою. Вона не те, щоб берегла себе для якогось заморського принца, і розуміла, що виглядає старомодно, хоча б перед подругами, які вже могли багато чого «перетерти» з власного досвіду на кухні гуртожитку, але просто не спішила з головою кидатися у вир дорослого життя. Близька людина і почуття повинні просто прийти в свій час. А з Сергієм Їй дуже подобалось відчувати себе принцесою, нехитрі забаганки якої виконуються моментально. Подобались погляди які кидав на неї Сергій, коли думав, що вона не бачить, його увага, гумор... Але... Олі подобалось, що кохають її, а сама, хоч як не намагалася, не могла відчути до Сергія, крім дружньої приязні, нічого більшого. Як на її смак, він мав усього занадто – був занадто красивий, занадто товариський, занадто пафосний в освідченні до неї, так, ніби завжди грав роль героя з якогось діснеївського мульта. Ну хіба ж можна закохатись у мультяшного принца?



Witold Pajgert, Sonia Pajgert

Відредаговано: 13.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись