Передмова. Розділ 1 Новеляція

ІгрОстОпІя                    
                                                                   ПЕРЕДМОВА.         
     Аля. Жила вона з дідусем та бабусею. Почнемо нашу розповідь з шкільного дня.
                                                           🌸             🌸              🌸
      На уроці української діти писали переказ. 
—  Пані вчителько, читайте, будь ласка, повільніше! - вигукнула Аля.
—   Алю, помовч! - закричали однокласники.
—   Ви слухаєте текст? - запитала вчителька.
—    Вибачте, просто Аля кричить і ми не чуємо! - викрикнула Віка.
—   Аля! — Я читаю в нормальному темпі!        
     Довелось заспокоїтися Алі. Після цього вона тихенько схилилась і почала писати. Коли скінчились уроки Аля збиралась йти на танці зі своєю подругою.
     Закінчилися танці, біля виходу її чекав, її брат Владислав.
—   Тебе ще довго чекати? - вимовив Влад з усмішкою.
 —  Вибач, сьогодні танці затрималися, вчили продовження танцю «Підманула, підвела».

  РОЗДІЛ 1 «НОВЕЛЯЦІЯ» (нове місце проживання)   
     Коли Аля з Владом вже були біля будинку, до них підбігла сусідка Галя і сказала:
—   Владе, Алю, збирайтеся, по вас приїхали!
     Хлопчик чимдуж побіг до будинку. Аля попрямувала за ним. За 5 хвилин обидва вже були готові вирушати назустріч пригодам.        
                                                                         🌸             🌸             🌸
     До їхнього будинку під'їхала чорна ,,Ауді". З машини вийшов високий хлопчик з чорним волоссям і сапфірованими очима. 
—   Радий з вами познайомитися, братику і сестричко! - промовив усміхнений незнайомець.— Заходьте, будь ласка, в машину!        
     Аля з Владом похапцем сіли в Ауді. Дорогою першим заговорив голубоокий  хлопчина:
—    Як давно я вас не бачив, дуже скучив.       
Почувши ці слова, Аля враз випросталася:
—    Стривай, як ти міг за нами скучати, якщо ми навіть не знаємо хто ти?
     Хлопець спочатку осторовпів, а потім усміхнувся.
—    Дивно, дивно, що ви про мене нічого не знаєте, мабуть пані Чаруна захотіла, щоб я вам усе розповів. – промовив із загадковою посмішкою.
     Аля не витримала і запитала: 
—    Хто, хто?
—   Пані Чаруна Олексіївна, дивна ти дитина, невгамовна і не можеш замовкнути, так що скажу тобі одну пораду ( правило ) ,, У нашому світі заборонено задавати багато питань, не люблять чомучків і хточків" - зловтішно промовив парубок.
—   Вистачить, не сваріться! – озвався Влад.
—    Але, я, всеодно хочу знати, де я знаходжуся і що відбувається! - сердито відрізала Аля. 
—    Заспокойся, все буде добре, цей хлопчина мій хороший знайомий.
—    Владе! — Що ти говориш? — Добре, я заспокоюся, якщо ти все поясниш!
—    Для початку в нас зараз відбудеться переміщення в часі, треба постаратися помовчати, машину буде добре штовхати, дивись не впади куди-небудь! – спинив їхню розмову незнайомий.
     Осторовпіла Аля не встигла нічого промовити, як машину почало штовхати в усі боки, кидати, її ще б трохи і знудило б. Через пару хвилин все припинилося, авто зупинилось, двері відчинилися.
—     Ми приїхали, виходьте, будь ласка! - мовив з усією люб'язністю хлопець.      
     Виходячи з машини Аля із Владом побачили незабутній краєвид. Навкруги росли квіти, стрибали і літали різні комашки, був фонтан у вигляді загубленого міста. Краєвид доповнював замок небаченої краси.        
     Замок був чорного кольору, зі красивими світлицями, вишукані сріблясті двері, балкони, засліплюючі вікна.        
     Аля з Владом охнули!
—     Неперевершено! - вигукнула Алька.
—     Вітаю вас у вашому новому домі! - промовив водій. 
—     Мене звати Крейзі, я ваш дворецький.        
    Містер Крейзі високий чорноокий хлопець з шрамом біля лівого ока, коротким чорним волоссям і довгому вишуканому костюмі. На його обличчі вигравала приваблива усмішка. Він завжди ходив усміхнений і повторював без упину ,, Щоб радіти, треба вчитися радіти!" Одягнений у вузькі чорні штани, смокінг з червоним метеликом. Вирізнявся завжди своїм усміхненим обличчям і радісною вдачею.
—     Називайте мене просто Крейзі.
—     Крейзі, проведи міс Алю в кімнату №214, там буде її кімната, я сам проведу містера Влада в кімнату 603. – мовив юнак, який розмовляв з Алею в машині.
—    Алька, скоро побачимось!
—    Добре, братику!
—     Звичайно, Гордію! - відповів Крейзі.        
     Гордій з Владом зайшли в замок, а Крейзі з Алею попрямували в сад.
—     Крейзчик, а чому ми не вирушили в замок, а пішли в сад?
—    Крейзчик? — Ти перша людина, яка так мило мене назвала, дякую!
—    Нема за що, люблю людей. — Але, ти так і не відповів на моє запитання.
—     Алька, справа в тому, що в саду є таємний вхід в кімнату №214, тільки для цієї кімнати, так, що тобі шалено пощастило!      
     Вони прямували садом незвичайної краси, навкруги росли рідкісні квіти, рослини, такі, що були занесені в Червону книгу, ігровий дитячий майданчик, фантазійний басейн, прекрасний фонтан, доповнювали місцевий краєвид. 
     Крейзчик провів Алю до фонтану. Фонтан у вигляді дівчинки і хлопчика, які тримали годинник, і навкруг них кружляли загадкові цифри. На двох підлітках були корони Часу.
—     Хто ці діти-підлітки? - запитала Аля.
—     Це король і королева Часу.
—     Класно, а фонтан блискучо-красивий!
—     Якраз гарно, а зараз торкнися до корони Василини і скажи: ,, Кімната з назвою зеленого криштала, забери мене до себе’’, а тоді застрибни в фонтан.
—     Агась.
—    Я за тобою.
     Аля промовила слова і почала стрибати, а потім згадала, що стрибнути треба в фонтан, з стрибками в неї все було ідеально, тому не побоявшись стрибнула і... Вона не відчула води, почався часовий перехід, дівчинка побачила навкруг себе цифри, різні речі, навіть скіфську пектораль. Дивне відчуття проминуло в її душі і тілі, очі округлилися, і вона опинилася в цікавій кімнаті, старовинного стилю. Кімнатний інтер'єр виглядав на її думку дуже химерно. В кімнаті були два ліжка, два столика, дві парти, дві шафи для одягу, спортивні куточки, на стінах були шпалери й різноманітні візерунки.
     Дівчинка перелякалася коли побачила на ліжку хлопця. На її думку він був доволі красивим, блондином, голубооким блондином, який в цей момент подивився на неї, виглядав він доволі спантеличено, на ньому була майка з англійським словом і темно-голубі шорти. 
     Незнайомець побачив маленьку дівчинку, її волосся на його думку дуже красиве, чорні брови доповнювали вигляд кароокої, довгі вії і струнка статура виглядали дивовижно, але її одяг справив на нього неабияке враження. В нього було лише одне питання: ,, Чому вона в білій довгій сорочці?".
—     Ти звідки тут опинилась? 
—     Для початку негарно говорити незнайомій людині ти, а не ви! - сміючись промовила Аля, але побачивши, що він розгніваний, зразу же забрала свої слова. — Це жарт! — Не приймай все в серйоз. 
     Хлопець стояв і ошелешено дивився на дівчину-ангела, він не зрозумів, чому весь її одяг білий, голі ноги, думав: ,, Чи то смерть по мене прийшла, чи то ангел з небес спустився’’. Перервавши його роздуми, Аля запитала:
—     Це кімната 214?
—    Ні! – відповів лукаво їй, не можна ж говорити правду якійсь незнайомці, що з неба впала.
     У кімнаті повіяв вітерець, навкруги літали цифри, з’явився Крейзі з загадковою усмішкою до вух.
—     Бачу, ви, вже познайомилися? - запитав дворецький, дістаючи з кишені папірець з печаткою. — Саша, в цьому документі зберігається право Алі на проживання в кімнаті 214. - мовив Крейзчик, показуючи папірець і віддав його Саші.
—    Зачекайте! - викрикнула Аля. —   Це ж не кімната 214?
—    Ні, це кімната 214! - заперечив Крейзчик, подивившись Саші прямо в очі і зрозумів в чому справа.
—    Саша, напевно, збрехав тобі, бешкетник, може ти все поясниш?
—    Вибач, Аля, але я не довіряю дівчино-ангелам. - сказав хлопець й на його обличчі з’явився маленький рум’янець.
—    Я не дівчина-ангел! – заперечила Аля.
     Крейзі, почувши про дівчино-ангела розсміявся, за ним почав сміятися й Саша, і лише Аля була набурмосена, не сміялася.
—    Я, вже повинен йти, Саша, приглядай за Алею! - сказав Крейзчик й вийшов із кімнати.
—    Місія буде зроблена! - відповів юнак. — Аля, давай розкладемо твої валізи.
—    Давай.
     Дівчина взяла валізи і почала їх розчиняти, відкривати, Сашко взявся допомагати їй. Через кілька годин все вже було розкладено по поличках, шухлядкам.
—    Все, ми закінчили, йди вдягайся.
—    Куди вдягатися, що вдягати? - стрепенулася Аля.
—    В школу, одяг на ліжку.
     Дівчина підійшла до ліжка. Побачила білу блузку, синій піджак зі знаком школи, синьою спідничкою, білими шкарпеточками. Взуття складалося з невеличких туфельок чорного кольору синьою підошвою. Алі дуже сподобалася форма.
—    Через 10 хв., від’їжджаємо! — Складай речі!
—    Що, але я їх недавно розклала! – мовила заціпеніла Аля.
—    Візьми найпотрібніше!
     Аля не зрозуміла, але почала дуже швидко збиратися, швидко підбігла до дзеркалі зробила тугий хвостик. Саша вже був готовий і покликав Алю йти.
    Вони йшли по крутих сходах. Інтер’єр у старовинному стилі. Червоний килим, дерев’яні тумбочки, різні статуетки, різноманітні картини, загадкові емземпляри. Алька легенько підковзнулася впала на Сашу, двоє покотилися по сходах. Зупинилися на скляній підлозі. Саша перший оговтався:
—     Навчися ходити по сходах для початку! - вигукнув сердито і заходився допомагати Алі встати.
—    Пробач, будь ласка! 
     Обидвоє встали і пішли по залу, Саша почав бігти, Аля не встигала зі своїми валізами.
—    Саша, ти куди так біжиш?
—    Давай, швидше, а то карета без нас поїде! — Чекаю біля карета 214. 
     Попри Сашу пробіг якийсь хлопець, спіткнувся з Алею і вони попадали. Першим піднявся незнайомець, допоміг Алі встати.
—    Мда… Ну, ти, й літаєш! – вигукнув незнайомий.
—    В мене це в крові! – сміючись мовила Аля.
—    А тебе як звати?
—    Аля, а тебе?
—    Мене Віктором звуть.
—    Приємно познайомитися. - ввічливо мовила Аля.
—    Мені теж, ти в карету йдеш?
—    Так.
—    Тоді ходімо вдвох, давай валізу! 
     Хлопець взяв одну з валіз і вони попрямували з Алею до виходу. 
     Біля карети їх чекали дівчата, хлопці й Саша.
—     Добридень, ви, певно місіс Аля? - запитав кучер.
—     Вибачте, але ви помиляєтесь, я не заміжня, я не місіс, а міс! – сердито відрізала Аля. 
     Всі засміялися. До них прямувала директриса.
—      Міс Аля, ви поїдете на нічний візит. - вигукнула вона.
Діти-підлітки охнули й заходилися вигукувати:
—     Вона ж помре, в нічному візиті ще ніхто не вижив!
—     Як, так можна?
—     Хіба це нормально?
—     Будь обережна! – вигукнув і Саша, і Віктор.
Аля попрямувала за директрисою.